його к о н т р т а к т и к а ! Олекса тяжко зітхав і розтуляв пальці: там
був білий пішак, а це означало, що перший хід за Сергунею.
І починалася справді маршальська гра. Обидва супротивники
поважно закурювали, кашляли від міцного тютюну й хвилювання і
пускали дим на фігури, мовби маскуючи свої армії димовою завісою.
Вони добре бачили лише праві фланги свого війська, а ліві, що
випадали з кута зору, зоставалися напризволяще, тому битва
розвивалася дещо кособоко: кожен трощив те, що було на видноті.
Грали мовчки. Тільки дим валував над столом, та вітер бився і гув
під залізним дахом на гаражі, та лисиця скімлила десь біля гусятника.
—Прийшла кумася,— веселим тенорком проспівав Сергуня: він
вигравав.
244
—Прийшла,— ледь прохрипів Помазан: вінпрогравав і зовсім
втративголос. Так було завжди, коли Олекса програвав.
—Сходжу прожену, а ти подумай. Хоч я на твоєму місці вже давно
здався б...
— Та ні, ми ще поборюкаємося,—пообіцяв Помазан.
Незабаром Сергуня повернувся, веселий, червоний, розджохканий і
гонитвою за лисом, і дужим вітром в обличчя, і перемогою над
Помазаном: ще хід-два —і хана йому!
— Ну; здаєшся? —спитав поблажливо й ледь насмішкувато,
оглянув свої фігури раз, удруге, втретє... і раптом занімів,
наливаючись пекельною люттю: —Де мій лівий офіцер? Чорний
офіцер де? Що по чорному ходе?
Олекса —теж насмішкувато —вже й не хрипко, а шепотом
прошелестів:
— Ти що, очманів, за лисицею бігавши? Я жйого ще за четвертим
ходом убив. Ти ж під коня мені його підставив. Під «Ги». Забув?
Сергуня очманіло подивився на купку побитих фігур. Там лежав і
його офіцер.
—Постав назад,—сказав він кволо, майже знесилений
Помазановим віроломством.
—Ну, на, забери його,—преспокійнісінько сказав Олекса, подаючи
Сергуні офіцера.—Забери. І грай сам, як самошедший у
психлікарні.—Він змів долонею фігури геть із шахівниці і,
прителіпуючи руками, немовби страшенно й ні за що ображений,
закрутив цигарку.
—Розстав, як було,—процідив крізь зуби Сергуня.
—Розставляй, якщо ти такий розумний, що пам’ятаєш, де вони
стояли.
—Розстав, кажу!
І зчепилися. Пруть один одного від стіни до стіни, втираючи у нові
маршальські куфайки крейду зі стін аж до сірої глини.
Не б’ ються, а просто бухкаються спинами об стіни та перекидають
усе, що трапляється під ноги.
І то —мовчки. Тільки хекають.
Хіба, може:
—Підожди, он телефон дзвоне...
—Хай дзвоне... Ти фігури на місце постав, бо... Вб’ю!
—Спробуй...
—Х-х-хот, дурний...
—Хто ж тобі винуват...
245
Вже наприкінці засідання правління голова колгоспу Юхимович
сказав:
— Іщеодне питання, товариші. Що будемо робити з нашими
сторожами Олексою Помазаном та Сергієм Чабаном? Добре,
звичайно, що у цих товаришів є, крім прямих обов’язків, ще й
культурні, розумові, так скажемо, інтереси — шахи. Таке явище треба
тільки вітати. Але ж ви знаєте, що з ними коїться, у що цезахоплення
вилилося. В бійку, розумієте. Ну, погодимося з тим, що азарт єазарт.
Але ж... Ось останні наші дані: позаминулої ночі товариші Помазані
Чабан так побилися...—голова усміхнувся, як усміхаються, мовлячи
про дитячі балощі,— так побилися, що погубили ці, ну, вставні, як вам
відомо, очі.—Тут заусміхалися всі правлінці.—От. І їздили вчора в
Полтаву до лікарні вставлятинові. Ну, та й це їхня приватна справа,
особиста, можна сказать, якби таке сталося не на робочому місці. А з
другого боку —ми ж теж люди, жалко товаришів.—Юхимович
згадав, як Сергуня з Олексою винесли його машину з ярка, як вони
винувато покашлювали, коли він натякнув їм про чубанину щонічну,
і, обвівши правлінців змореними за окуляриками очима, запитав: —
То які будуть пропозиції, товариші, щодо цього питання?
Першим, вважаючи се, либонь, за свій обов’язок —виступати.
одразу за головою, підвівся заступник Юхимовича Гнат Карпуша. Він
ні на кого не глянув і взагалі ні на що не дивився (це був постійний
вираз його очей —дивитися в нікуди і трохи вище нього) і сказав так
поволі й ваговито, немов уже не день і не два обмірковував свою
ідею:
—Моя пропозиція —забрати в них шахи. Конфіскувать від імені
правління,—і сів, так само дивлячись поверх нікуди.
—Так вони ж куплять собі другі! —дрібним дзвіночком засміялася
перша в селі реготуха і активістка Катюня Рогоза.
—І другі конфіскувати,—не повертаючись до Катюні, сказав
Карпуша.—І треті. Й так далі. Не накупуються.
—Це не вихід,—озвався голова сільради Панченко, граючись
льотчицьким шоломом (він їздив на мотоциклі з коляскою і з шоломом
ніколи не розлучався).—Це не вихід... Я пропоную такий захід:
відрізати світло від сторожки і видати їм «літучі миші». При такому
світлі не дуже-то пограєш і з добрими очима...—І, збагнувши при
останніх словах, що він сказав не те, Панченко розсердився: —А що?!
Тоді підвівся бригадир першої бригади Петро Середа, чоловік
здоровенький, похмурий і небалакучий.
—Що тутдовго роздумувать,— сказаввін, недобре мружачи очі.
Послать їхнарядові роботи. Там ніколи буде дурака валять.
Голова Юхимович постукаволівцем по столу:
— Ні, мі, ми немаємо права цього робити. І товаришПомазан, і
товариш Чабан інваліди, пенсіонери. І сторожують вони звласної
246
волі, самі запропонували колгоспові свої послуги, а ми до них з
дрюком. Так не можна, товариші. Тим паче, що за три роки ми не
списали жодної курки чи гуски на лисицю, у нас не пропало за цей
час жодне новонароджене теля, а