зберігається.
І зажив старий міцно, впевнено, як маленька, проте сильна
держава: голими руками не візьмеш. Інколи навіть ловив себе на
думці, що йому хочеться чорного дня або хоча б його тіні. Отоді він
сказав би своїм кепкувальникам: «А що!» Схаменувшись, одначе, гнав
цю думку геть, соромився її, покашлював, хмурився, сердитий на
самого себе, й казав уголос: «Хай живуть люди, чого ж». І знову
поважав себе, як раніше.
А вечори які любі та милі насталиСвиридові! Раніш було сиди
нудьгуй, жди, поки той сон старечий пізній нагодиться, слухай, як
миші торощать по закутках надбане щоденною працею. Бо кіт
розледачів, тільки спить та парубкує ночами, стерво... Як людина.
179
Поки є в неї і переє —розкошує, ледарює; немає —скиглить. А вже ж
порода!..
Тепер не те. Тепер затопить у грубці вечерю зварити (адже щоб
кошики до автобуса пиряти, сили треба, а щоб сила була, їсти добре),
сяде, святковий, на стільчику, супроти дверей і розрівнює долонею
гроші на коліні. Тоді складе їх у стосик і нагнітить чимось
важкеньким: хай злежуються, бо рівні гроші і в руки приємніше
брати...
З дрібними клопоту більше: частину на здачу лишити треба,
частину обміняти в лавці на паперові. То поподзвонить ними, доки
дасть лад.
Коли виручку перелічено, Свирид розкладав її між сторінками
Євангеліятак, щоб знати потім, де яка валюта лежить: десятки —в
розділ «Од Матфея», п’ятірки —«Од Луки», троячки —«Од Іоанна»,
карбованці —«Од Петра». Далі ховав книжку на комин, прикидав
усяким ганчір’ям і чхав так, наче батогом ляскав, бо душила його
пилюка, якою те ганчір’я обросло. Одічхавшись, злазив з печі, ходив
по хаті від дверей до ікони в кутку, почорнілої Варвари-великомучениці, сюди-туди, гуп-гуп новими чобітьми. І під
заохочувальний стукіт підборів тягло його помарширувати,
згадувалася служба в солдатах та пісні, співані у походах, не
теперішні, а тодішні; то, дивись, і заспіває, хоч і хрипкувато, зате по-молодецьки, рубаючи слова нашматки, під кожен крок:
Всі вим-пе-ли в’ють-сяі це-ні гремлять,
Послєд-ній парад нступа-га-єт,
Вра-гу не здайоц-ца наш гор-дий «Варг»,
Поща-ди ніхто не жела-га-єт...
Тоді враз зупиниться посеред хати, мовби наткнувшись на
невидиму стіну, скаже: «Тьху! Як здурів!..» —і вкладається спати на
тверде дерев’ яне ліжко, що вміє рипіти на всі голоси.
За два роки базарування, влітку, а як теплий день випаде, то і
взимку, набралося у Свирида грошей стільки, що Євангелієвже й не
стулялося, і він, повагавшись, одніс їх на пошту. Вагався довго, бо
ніколи й нічого ще не зберігав у чужих руках, незвично якось і боязко
трохи: бува не оддадуть! Скажуть, де, діду, гроші взяв? І не оддадуть.
Коли ж довідався од людей, що держава не тільки зберігав трудову
копійку, а ще й проценти платить, одніс. Подати, щоправда, не зразу
подав, а спитався у Сашка-поштаря, молодого ще поквапливого
хлопця в окулярах, що як говорив, ковтав по півслова:
— А скільки це, Сашко, за рік процентів набіжить, як я тобі шістсот
сорок два карбованці здам?
180
Поштар ухопив ручку, застрочив на папірці якісь цифри, шепотів,
креслив, аж із пера дрібні крапельки чорнила чвиркали, тоді сказав:
—Де’тнадця’ ‘бованців ‘ядесят коп, ді’у.
—Ти не спіши,—урезонив його Свирид.—Це тобі не конверти, а
гроші.
— Де-ят-надцять...—по складах повторив Сашко.
Свирид вдоволено прокашлявся і витяг гроші, загорнуті в хусточку
й зав’язані.
— Перещитай. І виписуй книжечку, хай лежать у тебе.
Дома роздивився книжечку як слід: погортав, слинячи палець,
подивився листочки на світло. Нічого, хвильки якісь намальовано
синенькі. Тільки тонка дуже. І зітхнув: з грішми було краще, веселіше.
А це таке, книжечка і все.
Якось узимку, коли взялося на відлигу —ляпотить щодня,
тумани,—стало Свиридові важко дихати. Так важко, що повітря,
здається, тільки до горлянки доходить, а далі ні. «Може, оце й вона?»
—подумав Свирид і переказав сусідами, щоб покликали Марфу.
Прибігла. Перелякана, очі лихоманно горять. Що, як, чого вам,
дядьку? Може, купити чогось, лікаршу викликать?
Нетреба. Хіба лікарша Бог? Пора, видно, то йбере. Ач як зраділа!
Лікаршу...
— Підиперепиши книжку на себе, —сказавтвердо. — Отам на
комині. В Євангелії... Поховаєш,як годиться.
І ледь не розплакався.
— Та щоб поминала, гляди. Там є за що.
Марфа плакала. Авін лежав, склавши руки на грудях, і урочисто
дивився в стелю.
— Хреста залізного не став. З труб роблені, порожні всередині, аж
гудуть. Купиш дубка. Попа не треба. Нема зараз путніх попів. Музики
теж не треба. Півча хай співає...
Відлига стояла довго. Марфа щодня сиділа при дядькові —
одпросилася з роботи, а настали морози, Свирид підвівся. Як не було
нічого. То знову покликав Марфу.
— Принеси книжечку. Підемо завтра перепишемо назад. Видно, ще
мені не пора...
І так щозими, щоосені: то зляже Свирид, то встане, то Марфі
книжку перепише, то назад одписує.
«Серце у вас, дідусю, комсомольське,—сказала якось лікарша,
молоденька й весела. Сама прийшла, прочувши про дідову недугу.—
Тільки їсти треба краще».
А це вже і влітку не завжди добре старому. Надто ж як задощить.
А жаль. Проценти на книжці ростуть, як гриби навколо пенька.
Вже до тисячі добирається.
181
Коли хвороба попускає, Свирид виходить за двір, сидить під тином
на лавочці, хиткій, підтрухлій у землі. Здалеку його й не помітно: тин
сірий і Свирид сірий. Тільки борідка біліє. По ній і впізнають старого.
І вітаються, вважай, до неї.