щасливих і нещасливих. Ясні мовчать, світять далекими тихими
зорями і, як і зорі, не гріють. А чорні страхають:
«Забув, як длубався весною в багнюці, коли ще й вода з грядки не
зійшла, та шукав вимерзлу, сплюснуту в оладочок картоплину, щоб
домішати з пригірщ кукурудзяного борошна та спекти на сухій
сковороді маторжаника?..»
«Забув, як ходив у калошах, обмотаних рукавами од старої
куфайки, що змерзлися за день, мов ті ковганки, й лещатами
стискали ноги?..»
І на ранок, прокинувшись та поснідавши куснем хліба а яблуком
чи кухлем вишневого чаю, заходжувався Свирид коло господарства. А
як робити було нічого, нишпорив у дворі, в садку або на шляху, мо’,
знайдеться щось годяще. Побачить у шпориші квасолину, виплутає з-поміж в’юнких стебелець і принесе у хату, у горщик з квасолею вкине;
назорить усохлу гілочку на яблуні чи груші —дереться до неї по-старечому незграбно, щоб обломити,—і в хлів її, до дров.
Ітак щодня. Не живе, а полює. На очах у всього села, викликаючи
в людей жалість, або сміх, або й слово глузливе. Свирид того як і не
помічав, не те, що боявся!
«Засмієтесь на кутні!» —думав собі.
Боявся він єдиної родички своєї, племінниці Марфи, теж одинокої,
підтоптаної вже молодиці. Прибіжить, було, принесе гарячих
пампушок, меду базарного кухлик, а то й борщу в глечику гарячого, і
якщо він не встигне забачить її ще здалеку та позамикати свої
арсенали, то так і пасе очима дядькове добро.
177
«Щита, щита, бач, наче вона його наживала!» —думав люто і
норовив хоч собою затулити двері до комори, хліва чи погреба. Та хіба
ж затулиш, як вона вдає, що до хліварозігналась, а сама вже, дивись,
у погріб шаснула.
«Як моцоклєт!» —обурювався Свирид.
В’їдливішого порівняння не знаходив, бо понад усе в житті
ненавидів мотоцикли. Може, тому, що сусіда-тракторист ось уже
десять років будив його вдосвіта своєю двоколісною машиною.
«Дир-р, дир-р!» —передражнював Свирид, зачувши, що сусід
заводить мотоцикла. Ще й услід йому, коли той від’їжджав генвід села
і мотора вже не було чути, диркав та плювався.
Отож не ївся йому німед племінниччин з пампушками, ні теплий
хліб з борщем.
«Лащиться, дума, за ложку меду одписне на хазяйство швидше
видурить. Жде, ма’ть, не діждеться, поки дядько ноги одкидає. Ну, та
пожди, пожди...»
Йому й на думку не спадало, що Марфі болить на нього дивитися,
старого, виснаженого роботою, сухоїжею табезсонням од думок, як
би то примножити своє добро; що порається вона у його схованках
тільки задля того, щоб урятувати хоч те, що можна, бо все ж
переведеться, ні зчого буде дядькові і юшки зварити взимку: погниє
од старої торішньої картоплі молода, насипана зверху, струхлявіє от
старої нова сушениця садкова...
«Ач, перемацує! —бубонів Свирид.—Мацай, мацай!... Ще не скоро
буде солодко! Ще мій ворон не скоро прокряче...»
Не вмирать Свирид порішив доти, доки космонавти не знайдуть
ще однієї землі з людьми і доки він не дізнається, яке там життя: є
там правителі чи немає, вірять ті люди в Бога чи ні, а якщо вірять, то
в котрого —отця, сина чи святого духа. Головне ж, як там будують
хати: так, як у нас, чи, може», не так? У нас, приміром, вікна встінах,
ав них, мо’, встелі хтозна.
Буває, ідо хтось мимо Свиридового двору, підпивши,—а єй
тверезі та дурні,— уздріне старого за якоюсь роботою, та:
—Старіємо, діду?
— Вже ж не молодіємо,—Свирид на те.
—А не страшно вмирати, діду?
— Незнаю. Як умиратиму, приходь, скажу.
—Отак ні разу про смерть і не думали?
— Нащопро неї думать? Прийде —обізветься.
—А куди вам, діду, хочеться втрапити —у рай чи в пекло?
—Куди пошлють.
—Хіба, діду, й там начальство є?
—А я’! —вже весело каже Свирид, бо таки чує ще снагу в тілі, чом
не пожартувати.—Без начальства нильзя!
178
Коли ж від села до району пустили автобус і селяни, кому було з
чим, взяли моду їздити в містечко на базар, зажив Свирид, як ніколи
досі. Набере два кошики яєць, одвезе —гроші, заріже двох-трьох
півників, продасть —гроші, збуде мішок сушениці —гроші.
Тричі на тиждень базар. І три дні ті для Свирида — свято.
Спершу не дуже-то в нього купували. Стоїть обшарпаний дідок,
картуз хіба що курці на сідало згодився б, такий дохлий, куфайка
блищить, чоботи, штани —страм один. Того й обминали. Дотумкав
тоді Свирид, що покупець не просто людина з грішми, а продавець не
просто людина з товаром, бо чого ж у тих, хто краще вдягнений,
охочіше й купують. То справився, не вирізниш у ряду з-поміж інших:
куфайка новісінька, цупко тримається на прострочинах, чоботи
солдатські з вивернутими передками, картуз сукняний, приємно
важкенький... О! Зразу діло закрутилося колесом. Не мине й
півгодини, дивись, розмели усе, що привіз. Таке, хоч другу ходку
роби!
За літо навчився й торгувати. Припрошував покупця не хвацькими
вигуками: «Кому ще, найдешевше оддаю, ану підходьте!» —а ласкою і
правдою:
«Ось крашанки. Одна в одну. Карбованець за десяток».
«Ось кружалки на узвар. Антонівські. Як сонце. Карбованець за
купку».
«Ось півень. На совість годований. Шість прошу...»
І то була чиста правда: крашанки одна в одну, кружалки справді з
антонівки і справді як сонце, півень годований таки насовість.
Продавав Свирид не все, що мав приробленого. Ні. Знав-бо, що
гроші не завжди в ходу —що схотів, те за них і придбав. Гроші часом
не більш як папірці, що тільки хрускотять. Було таке. Тому завів собі в
коморі найпотаємніший сховок —зладнав засік з лядою під замок і
держав у ньому: три центнери пшениці, лантух обім’ятої кукурудзи,