class="book">Сидить і дивиться на шлях, недавно заасфальтований, гамірний —

машина за машиною, сюди-туди. Куди вони їдуть? Що везуть? Ага,

оно таке, ніби ящички повезли новенькі.

«От якби впав хоч один,—думає Свирид.—Ловкі ящички».

А то і не ящички зовсім. То промкомбінатівська машина вату в

район повезла людям на одіж...

Прийшов якось до Свирида завклубом Семен, рудий довготелесий

парубійко. Завів балачку про се, про те. Тоді:

—Чи немає у вас, Свидире Леонтійовичу, чогось такого, щоб у

народний музей його? Вишитої сорочки, бриля, шапки старовинної

або крайки.

—Цього нема,—одказав Свирид.—Косу візьми, як хоч, у хліві

висить, наклепана, ганчіркою промащеною обмотана...

— Коса внас уже в,—зітхнув Семен.

—Тоді паняйдалі, —буркнув Свирид. І засовався налавочці,

шукаючи плечима сонця.

Так і необізвався більш.