класової боротьби як у місті, так і на селі; а це означало засилля куркульства та обезземелення і збідніння основної маси селянства. Історичний час ущільнився той самий часовий відтинок вміщував набагато більше подій, аніж це було ще недавно; зростала грозова напруга близької революції.

Суспільство потребувало такого літературного жанру, який би негайно реагував на бурхливі події, встигав за прискореним темпом часу ,ьОповідання та новела й були саме тією прозовою формою, що давала змогу через змалювання часткових, буденних подій виявити глибокі внутрішні зрушення в житті народулЖанр новелістики бурхливо розвинувся у вітчизняній літературі — і російській (А Чехов, М Горький, В. Короленко, Л Андреев, А. Купрін, 'І Бунін, інші «знаньевцы»), і в українській, де на сцену виступила так звана «молода генерація» (І Франко), молоде покоління художників слова, які працювали в жанрах малої прози. Старші попередники й молоді сучасники Тесленка М Коцюбинський, О Кобилянська, В. Стефаник, Марко Черемшина, Лесь Маргович, Л* Яновська, X. Алчевська, А. Кримський, М» Чер-нявський, С Черкасенко прагнули висвітлити психологію людей з різних верств суспільства, розкрити драматизм сучасної їм дійсності й дати їй оцінку з демократичних позицій,. Новіша література, писав І. Франко, «побачила одну зі своїх головних задач у психологічному аналізі соціальних явищ, у тому — сказати б .—.як факти громадського життя відбиваються в душі й свідомості одиниці, і навпаки, як у душі тої одиниці зароджуються й виростають нові події соціальної категорії».² Для цього письменникам довелося відмовитися від. традиційної фіксації зовнішніх обставин дії, зовнішнього опису поведінки людей, яка виражала їх внутрішнє життя, їх переживання, а передавати їх почуття зсереди-ни’—найчастіше з позиції «всезнаючого» автора розповідача В такий спосіб дистанція між автором і героєм різко зменшилася, змаліло й протиставлення літературного автора «некультурному» героєві; автор став описувати світ з точки зору свого героя, через його бачення і сприймання.

Такими «людськими документами» (І. Франко) були твори А. Тесленка Вони відображали долю цілої соціальної верстви — найбідніших безземельних селян, які мусили йти в найми. Письменникові, як і всій молодій прозі, властиве щире співчуття і вболівання над людськими трагедіями, породженими антинародним суспільним ладом. А. Тесленко показує, як похмуре оточення всіляко пригнічувало бідну людину, призводило до трагедій молодих душ, що прагнули служити своїм братам по класу, поривалися до світла й краси. Всупереч ліберально-буржуазному поглядові на народ як на темну, нещасну, безпорадну масу, яку треба жаліти й учити як жить, всупереч обмеженню викривального пафосу літератури лише висвітленням дрібних конфліктів між сільськими урядовцями й селянами, Тесленко наголошував на існуванні прірви між трудящими та їх визискувачами — «тими ж блощицями» на тілі народу. Він розумів обмеженість суто просвітницької діяльності й малював зародження і визрівання протесту в душах селян, колись таких терплячих, покірних. Для письменника навіть самогубство його героїв — акт не лише відчаю, а й публічного протесту.

У перших оповіданнях А. Тесленко показав село таким, яким воно було напередодні 1905 р.: з повновладдям великих панів-землевласників та куркулів і з масою безземельних чи малоземельних зубожілих селян, які змушені були або наймитувати, або йти на заробітки у південні райони Полтавська губернія належала до тих областей царської Росії, які чи не найбільше страждали від безземелля. Доведені до відчаю люди мстилися визискувачам, пускали «червоного півня» — раз у раз палали поміщицькі маєтки. У 1902 р. на Полтавщині та Харківщині селяни протягом п’яти днів спалили 54 поміщицькі економії; і хоча це повстання було жорстоко придушене, зненависть залишалася.

Перші оповідання, переписані до одного зошита навесні 1905 р., склали збірочку, яка містила п’ять творів: «Хуторяночь&а», «За пашпортом», «Маруся», «Мати», «Дід Омелько». Всі вони об’єднані образом оповідача «дядька Степана». У чотирьох з них йшлося про поневіряння селян-наймитів, чия доля добре була відома Тесленкові з власного досвіду. Це— наївна героїня «Хуторяночки» Маринка, яка так і не заробила собі на посаг у наймах, це молодий парубок Павло Грищенко, який зріс у наймах і, не знісши панського знущання, рветься геть з села на заробітки («За пашпортом»), це сільська дівчина Маруся з оповідання «У городі», яку замість близького заміжжя віддали до міста за наймичку до м’ясника, це скалічений ѵ наймах вівчар дядько Степан («Дід Омелько»). І лише оповідання «Мати» присвячене морально-етичній тематиці: його героїня, роботяща сільська жінка, оповідає про трагедію свого сина, якого вона не спромоглася виховати чесним трудівником, і він гине поміж злодіями та грабіжниками.

Герої оповідань шукають виходу із власних життєвих драм на різних шляхах: Маринка—у заміжжі, яке так і не відбулося, і це призвело її до самогубства; Павло — у втечі, що не здійснилася через панську сваволю;

Маруся — у розпусті; дядько Степан звертае погляд до патріархальної старовини, коли заможні були начебто добрішими до бідних. Письменник тоді ще не міг вказати вірного шляху своїм героям, серед яких ми бачимо й тих, хто у близькій революції буде боротись, і тих, хто плакатиме й молитиметься, і тих, хто душитиме революцію,— панство й куркульню. Введення образу оповідача в ранніх оповіданнях було певною даниною класичній оповідній традиції Марка Вовчка, Г. Ф. Квітки-Основ’яненка. Однак цей образ уже вийшов за межі тієї традиції: оповідач дядько Степан у перших оповіданнях не окреслений ані соціально, ані психологічно: і за способом мислення, і за способом вислову він зливається з самим автором, відбиваючи його ідейну позицію. Це — своєрідна маска автора. І лише в оповіданні «Дід Омелько» вимальовується психологічно вмотивований образ вічного наймита, який став калікою через надсильну працю на куркуля і змушений піти у вівчарі, а це означало — попасти у невилазні злидні. Все ж він зберіг доброту й почуття соціальної справедливості у поєднанні з життєвою безпорадністю й нездатністю до активного протесту.

Розвиток дії рухають різного роду конфлікти — а точніше, соціальний конфлікт, який виявляється на різних рівнях і обширах буття героїв — як конфлікт між гнобителем і пригнобленим, багатим і бідним, між бажаним і дійсним, між прагненням до людського, світлого й радісного життя і невблаганністю похмурих обставин. Причому розвиток конфлікту йде таким чином: спочатку читач разом з героєм радіє його сподіванням на