таким тоном, ніби ці слова пояснювали все.

— Не розумію… — Слідчий скинув окуляри й протер їх носовичком.

— Коли ви уявляєте собі, — сказав Штудер і постукав лупою по знімку, — коли ви уявляєте собі, що хтось підступно напав на цього чоловіка в лісі й убив його пострілом ззаду, то з положення трупа випливає, що вбитий падав уперед лицем. Адже так? Отже, він лежить долілиць і не ворушиться. А кишені порожні. Коли ж їх спорожнили?

— Нападник міг примусити Вічі спершу віддати гаманця…

— Не дуже ймовірно… А що сказано в протоколі розтину? Коли приблизно настала смерть?

Слідчий почав гортати папери — квапливо, наче школяр, що хоче одержати добру оцінку. Просто диво, як швидко помінялися ролі. Штудер так само сидів на незручному стільці, видимо, призначеному для допитуваних арештантів, а проте складалося враження, ніби саме він провадить допит!

— Протокол розтину, — сказав нарешті слідчий, прокашлявся, поправив окуляри й заходився читати: — «Потилична кістка розтрощена… мізочок… застрягла в області лівої…» Але ж вам це все непотрібне… А, ось: «Смерть настала приблизно за десять годин до виявлення трупа». Ви хотіли знати це, вахмістре? «Трупа знайшов між пів на восьму й чверть до восьмої Жан Котеро, старший садівник розсадника Еленбергера… Отже, вбивство вчинено десь близько десятої години вечора».

— Десятої? Добре. Як ви уявляєте собі цю сцену? Старий Вічі вертається з ділової подорожі, спокійно їде своєю мотоциклеткою додому. Раптом його зупиняють… Уже тут багато неясного. Чому він устав з мотоцикла? Злякався?.. Припустімо, що його зупинили. Ну що ж, він мусив зіперти мотоцикла на дерево, а його самого хтось погнав у ліс… Чому напасник не забрав у нього гаманця на дорозі й не вшився?.. Так ні ж! Він примусив Вічі зайти з ним на сто метрів — адже там було сто метрів? — у глиб лісу. 1 застрелив його ззаду. Вічі падає долілиць… Можете ви, пане слідчий, сказати мені, коли в нього з кишені забрано гаманця з тими зниклими трьома сотнями франків?

— Гаманець? Три сотні франків? Зачекайте, вахмістре. Мені треба зорієнтуватись.

Тиша. Тільки гучно дзижчить муха. Штудер не ворухнувся, так і сидів, похиливши голову.

— Маєте рацію… Пані Вічі посвідчила, ніби чоловік сказав їй уранці, що ввечері, можливо, привезе півтораста франків. Бо йому мають оплатити деякі рахунки. А сто п'ятдесят франків він мав при собі… Довідки по телефону з'ясували, що двоє клієнтів справді оплатили Вічі свої рахунки. Один рахунок — на сто франків, другий — на п'ятдесят…

— Один на сто, другий на п'ятдесят? Дивно…

— Чому?

— Бо Шлюмф мав при собі три банкноти по сто франків. Одну він розміняв у «Ведмеді», а дві я в нього вилучив. І де подівся гаманець?

— Ваша правда, вахмістре. В цій справді ще є темні місця…

— Еге ж, темні місця! — Штудер здвигнув плечима.

«Уїдливий тип», — подумав слідчий. Він нервувався, як колись на державному іспиті. Може, цей вахмістр піддатливий на лестощі?..

— Тому слідчий сказав:

— Я бачу, вахмістре, ваша практична виучка в кримінології переважає мою… — Штудер щось пробурмотів собі під ніс. — Що ви кажете? — Слідчий аж руку до вуха приклав, ніби боявся пропустити бодай слово свого співрозмовника.

Але Штудер ураз неначе забув, де він. Бо заходився неквапливо прикурювати дешеву сигару.

— Може, краще закурити сигарету? — наважився несміливо запитати слідчий, бо терпіти не міг диму від таких сигар. І простяг Штудерові через стіл розкритий портсигар. Та Штудер заперечливо похитав головою. Йому, вахмістрові Штудерові, сигарети з золотим мундштучком!..

Слідчий порушив тишу.

— Де ж ви набули таких практичних знань, пане Штудер?

Але навіть зміна форми звертання — «пане Штудер» замість «вахмістре» — не змогла розбудити мовчазного оперативника з задуми.

— І чому це ви з вашими знаннями не стали хоч би лейтенантом поліції? Штудер рвучко підвів голову.

— Що?.. Що ви сказали?.. У вас попільничка є? Слідчий усміхнувся й посунув через стіл мосяжну мисочку.

— Я свого часу працював у Граці в професора Гроса. А чому я не зробив кар'єри? Бачте, я колись попік пальці на одній банківській справі. Тоді я був комісаром у міській поліції… Еге ж, а під час війни… Після історії з банком я попав у неласку, і довелося починати все з самого низу. Таке буває… Але я хотів спитати ось що: як ви збираєтесь розв'язувати цю справу? З яких кроків починати?

Спочатку слідчий хотів був присадити цього вахмістра, пояснити йому, хто тут командує; адже, кінець кінцем, відповідальність за розслідування лежить на ньому… Але він відігнав цей перший імпульс. У Штудеровому погляді було щось таке очікувально-несміливе… Тому слідчий сказав досить примирливо:

— Ну, гадаю, почнемо з найзвичнішого. Викличемо родину Вічі, хазяїна… гм… звинуваченого…

— Ервіна Шлюмфа, — перебив Штудер, — уже судженого за грабунок, крадіжки та інші дрібніші злочини. Коли трупа відвезли до судово-медичного інституту?

— У середу ввечері…

— Як ви гадаєте, коли ми зможемо одержати з інституту висновок?

— Думаю, можна б показати труп обвинуваченому… Що ви на це скажете?

Запитання було ввічливе, але думав слідчий десь так: «Хоч би вже ти швидше забирався геть! Сигара смердить, поводишся настирливо, я, звісно, поскаржуся начальству, але що мені з того? Отже, так скоро я тебе не спекаюсь. Тому краще ладком…»

— Показати звинуваченому? — перепитав Штудер. — Везти його туди, щоб він знову дорогою спробував утекти?

— Що? Він хотів чкурнути від вас? І ви мені нічого про це не сказали?

Штудер подивився на слідчого спокійним поглядом і знизав плечима. Ну що можна відповісти на таке запитання?

— Я буду з вами цілком відвертий, пане слідчий, — раптом сказав він, і голос його звучав якось дивно глухо й схвильовано. — Годі нам уже ходити околясами. Ви думаєте собі «Цей старий здеградований оперативник, що вже має йти на пенсію, хоче попишатись. Набивається в порадники. Але я його провчу. Ще сьогодні, тільки-но він піде, зателефоную до дирекції й поскаржуся…»

Мовчанка. Слідчий стискав у пальцях олівця й малював ним на вимочці кружальця. Штудер підвівся, вхопив стілець за спинку, пересунув його перед себе, зіперся руками на спинку — сигара між двома пальцями в нього все чаділа, — а потім заговорив:

— Я хочу вам дещо сказати, пане слідчий. Я залюбки подам у відставку, коли ця справа розслідуватиметься не так, як я хотів би. Та коли я буду відставником, то матиму право робити, що забажаю. І вийде велика кумедія. Я пообіцяв Шлюмфові взяти його справу в свої руки…

— Ви що, вже зробились адвокатом, вахмістре? — глузливо