Еленбергер, наш хазяїн, навіть англійську назву нам придумав: «The Convict Band»! Тобто «Арештантський оркестр»…

Цей хлопчина, здавалось, радий був розмові про якісь неістотні речі. Та коли Штудер закидав щодо вбивства, він намагавсь ухилитися.

Штудер не наполягав. Хай Шлюмф блудить манівцями, коли його це тішить. Не тиснути! Все з'ясується само собою, треба тільки мати терпіння.

— То ви грали і в навколишніх селах?

— Аякже!

— І заробляли чимало?

— Та незгірше… — Шлюмф завагався й змовк.

— Ну що ж, Шлюмф, я тобі повірю, що ти не вбив Вічі заради його гаманця. Триста франків ти заощадив?

— Так, триста заощадив… — Шлюмф позирнув на вікно й зітхнув — може, тему, що небо було таке синє.

— Отже, ти хотів одружитися з дочкою вбитого? А звуть її Зонья? А батько й мати згодні були?

— Батько — так: старий Вічі казав, що йому байдуже. Він часто навідувався до Еленбергера й там розмовляв зі мною, — вбитий, як ви кажете… Він казав, що я порядний хлопець, хай навіть і сидів у тюрмі: адже йдеться не про суд, а коли я одружуся з Зоньєю, то мені вже буде не до всяких там дурощів. Зонья дівчина порядна… А крім того, хазяїн обіцяв мені місце старшого садівника, бо Котеро вже старий, а я справу знаю…

— Котеро? Це той, що знайшов трупа?

— Так. Він щоранку виходить прогулятись. Хазяїн йому дозволяє робити все, що хоче. Той Котеро родом з Юри, але в ньому вже не лишилось нічого від француза. В середу вранці він прибіг до розсадника й сказав, що в лісі лежить Вічі, застрелений… Хазяїн зразу послав його викликати жандармів…

— А ти що зробив, як почув новину від Котеро?

Ет, відмахнувся Шлюмф, вони всі там перелякалися, що на них упаде підозра, — рецидивісти ж. Але цілий день було спокійно, до розсадника ніхто не приходив. Тільки Котеро ніяк не міг угамуватись, поки хазяїн гримнув на нього, щоб перестав колотитися…

— А в середу ввечері ти розміняв у «Ведмеді» стофранковий банкнот?

— Так, у середу ввечері…

Мовчанка. Штудер лишив пачку «Рачі іеппе» коло себе на ліжку. Не питаючись, Шлюмф узяв з пачки ще одну сигарету, а вахмістр простяг йому коробочку сірників і сказав:

— Сховай. I те й те. Та гляди не попадися.

Шлюмф усміхнувся вдячно.

— Коли кінчається робота в вашому розсаднику?

— О шостій. У нас десятигодинний робочий день, — відповів Шлюмф і квапливо додав: — Я взагалі на садівництві знаюсь. Наш бригадир у Тесенбергу завжди казав, що я маю до цього кебету. I люблю це діло…

— Мене це не цікавить, — умисне суворо сказав Штудер. — А після роботи ти зразу пішов до села, до своєї квартири? Де ти мешкав?

— У Гофманів, на Станційній вулиці. Ви зразу знайдете ту хату. Пані Гофман — добра жінка… У них кошикарська майстерня.

— Це мене не цікавить. Отже, ти прийшов до своєї кімнати, помивсь, а тоді пішов вечеряти. Чи як?

— Так.

— Отже: о шостій шабашите. — Штудер видобув з кишені нотатник і почав щось писати. — О шостій шабашите, пів на сьому, за чверть до сьомої — вечеря… — Звів очі на Шлюмфа. — Ти швидко їв? Чи повільно? Дуже голодний був?

— Не дуже.

— Отже, ти їв швидко й о сьомій уже скінчив вечерю.

Штудер неначе втупив погляд у блокнот, але очі його бачили все. Помітивши, що Шлюмпфове обличчя змінило вираз, він розвіяв напругу начебто невинним запитанням:

— Скільки ти заплатив за вечерю?

— Півтора франка. На обід в Еленбергера щодня дають миску юшки, а хліб і сир я приношу з собою. Еленбергер за юшку вираховує всього п'ятдесят рапів, а сніданок він дає за так, бо Еленбергер завжди поводився з нами по-людському, ми його любили, він і говорить так хвацько, глянути — то старий дідуган, і зубів уже нема, але… — все це Шлюмф вимовив одним духом, наче боявся, щоб йому не перебили. Та Штудер цього разу не мав охоти теревенити.

— А що ти робив у середу ввечері від сьомої до восьмої години? — спитав він суворо. В сухих пальцях він затискав олівця й не підводив погляду на Шлюмфа.

— Від шостої до сьомої? — Шлюмф уже важко дихав.

— Ні, від сьомої до восьмої. О сьомій ти скінчив вечеряти, о восьмій розміняв у «Ведмеді» сотню. Хто дав тобі триста франків?

І Штудер пильно глянув на хлопця. Шлюмф відвернув голову вбік, тоді раптом упав ницьма на ліжко, затуливши обличчя зігнутою правою рукою, й затрусився всім тілом.

Штудер чекав. Він був задоволений. Дрібненькими літерами записав у нотатнику: «Зонья Вічі» — і поставив великий знак запитання. Тоді промовив несподівано лагідно:

— Шлюмф, ми це діло розплутаємо. Я не дуже допитувався в тебе, що ти робив увечері в вівторок, тобто напередодні вбивства. Бо знав, що ти однаково набрешеш. Та й однаково це є в протоколах. Ти тільки скажи мені ще одне: що за дівчина твоя Зонья? Вона одиначка в родині?

Шлюмф рвучко підвів голову.

— Є ще брат. Армін.

— І ти того Арміна недолюбляєш?

— Я йому якось був доброго бобу всипав, — відказав Шлюмф і вищирив зуби, мов собака, коли гарчить.

— Той Армін не хоче, щоб його сестра йшла за тебе?

— Так, та й з батьком він увесь час гарикався: Вічі таки часто нарікав на нього…

— Ага… А мати?

— Е, стара ввесь час одно романи читає. — Хлопець так і сказав — «стара», без ніякої поваги. — Вона родичка старости Ешбахера, і той посадив її торгувати в станційному кіоску в Герценштайні. Вона ввесь час сиділа в тому кіоску й читала, поки чоловік крамарював по селах. Ну, не те щоб крамарював… Їздив скрізь своєю мотоциклеткою, розвозив мастику для підлог, каву тощо… І мотоциклетку теж там знайшли, стояла на дорозі, зовсім поблизу.

— А де лежав старий Вічі?

— За сотню метрів у лісі, Котеро так розповідав.

Штудер малював у своєму записнику чоловічків. Він раптом перенісся думкою далеко. До тієї розпадини в Горішньому Аргау, де заарештував хлопця. Двері йому відчинила мати. Дивна жінка — та Шлюмфова мати! Вона й не здивувалась нітрохи. Тільки спитала: «Хоч поснідати йому можна?»

Юне дівча в Герценштайні, стара мати в Горішньому Аргау… а між ними обома оцей хлопчина Шлюмф, обвинувачений в убивстві…

Все залежатиме від того, якому слідчому припаде справа… Треба буде з тим слідчим поговорити. Може…

У коридорі почулись кроки. На порозі став наглядач Ліхті, його червоне обличчя сердито блищало.

— Вахмістре, пан слідчий хочуть поговорити з вами.

І Ліхті зухвало оскірився. Неважко було здогадатися, що означає ця усмішка. Якийсь там оперативник перевищив свої повноваження, і тепер його кличуть, щоб як слід намилити йому шию…

— Ну, бувай, Шлюмф! — сказав Штудер. — Та не дурій більше. Переказати вітання Зоны, коли побачу її? Так? Ну гаразд, може, я тоді ще раз тебе навідаю. Бувай!

Ідучи