довгими коридорами замку, Штудер ніяк не міг ні викинути з думки, ні витлумачити собі той погляд, якого кинув Шлюмф услід йому. Так, було в тому погляді здивування, але чи не чаївся там на дні й безпросвітний відчай?

СПРАВА ВЕНДЕЛІНА ВІЧІ — ВПЕРШЕ

— Ви… — слідчий прокашлявся. — … Ви — вахмістр Штудер?

— Так.

— Сідайте.

Слідчий удався низенький, худенький, жовтолиций. Лілувато-рудий піджак його був у плечах вимощений ватою. До білої шовкової сорочки він носив волошково-синю краватку. На масивному персні з печаткою виднів герб, і перстень справді здавався старовинним.

— Вахмістре Штудер, я, з вашого дозволу, хотів би спитати вас, що ви, власне, собі надумали. Як це вам набігло в голову самочинно — я повторюю: самочинно! — втручатися в справу, яка… — Слідчий раптом затнувся — й сам не знав чому.

Перед ним сидів звичайнісінький оперативник у чині вахмістра, вже не молодий, досить непримітний чоловік: сорочка з пом'ятим комірцем, сірий костюм уже трохи торбистий, бо тіло, вбране в той костюм, розгладнуло. Чоловік мав бліде худорляве обличчя, рот його прикривали вуса, аж важко було сказати, чи він усміхається, чи дивиться поважно. І сидів цей оперативник на стільці розкарячивши ноги, ліктями зіпершись на стегна й сплівши пальці.

Слідчий і сам не знав, чому раптом почав величати його паном:

— Мені здається, ви, пане вахмістре, повинні розуміти, що перевищили свої повноваження…

Штудер усе притакував головою: так, звісно, повноваження!

— Яку ви мали підставу ще раз відвідати за всіма правилами ув'язненого Ервіна Шлюмфа? Звісно, я охоче визнаю, що ваші відвідини виявилися вкрай доречними, але це ще не означає, ніби вони належать до сфери повноважень оперативних органів поліції. Адже ви, пане вахмістре, служите вже досить довго, аби знати, що плідне співробітництво різних інстанцій можливе тільки тоді, коли кожна з них дбає про те, щоб лишатися точно в межах своєї сфери повноважень.

Не раз, ні, вже тричі повторилося слово «повноваження». Штудер уже зорієнтувався. Поталанило, подумав він: ті, котрі весь час козиряють повноваженнями, ще не найгірші. Треба тільки говорити з ними приязно та вдавати, ніби сприймаєш їх дуже поважно, тоді вони з твоєї руки їстимуть.

— Звичайно, пане слідчий, — промовив вахмістр, і голос його був сама лагідність та повага, — я цілком свідомий того, що таки справді перевищив свої повноваження. Ви цілком слушно відзначили: я мав здати заарештованого Ервіна Шлюмфа до в'язниці, та й годі: на тому моя функція закінчувалась. Так, пане слідчий, людина — слабке створіння, — але я ще подумав, що справа, можливо, не така ясна, як гадалося спочатку. Цілком може бути, подумав я, що виявиться необхідним зібрати дальші матеріали в цій справі, і не виключено, що збирання доручать саме мені, а тому й захотів узайве зорієнтуватись…

Слідчий був, видимо, вже власкавлений.

— Але ж, вахмістре, — сказав він, — справа яснісінька. І, врешті, якби цей Шлюмф навіть повісився, це не було б дуже великим лихом: я позбувся б неприємної справи, та й державі не довелось би оплачувати судові витрати.

— Звичайно, пане слідчий. Але чи справді зі Шлюмфовою смертю вирішилась би вся справа? Бо ви й самі скоро пересвідчитеся, що Шлюмф не винен.

Власне, це твердження було нахабством, але Штудерів голос звучав так шанобливо й так настійливо просив, ба навіть вимагав потвердження, що добродієві з награвірованим на персні-печатці гербом нічого діяти не лишилось, як ствердно покивати головою.

Кабінет укривали панелі з бурого дерева, а що віконниці були зачинені, то повітря всередині ніби мерехтіло темним золотом.

— Але ж протоколи справи… — промовив слідчий уже трохи невпевнено. — Протоколи справи… Я, правда, ще не мав часу як слід узятись до них. Стривайте…

По праву руку від нього лежали стосиком п'ять течок із паперами. Він витяг спідню, найтоншу. На блакитній картонній палітурці стояло:

Шлюмф Ервін

Убивство

— На жаль… — озвався Штудер з невинною міною, — на жаль, останнім часом ми досить нерідко чуємо про недбало проведене слідство. І, можливо, краще було б, якби й до такого ясного випадку підійти з усією необхідною скрупульозністю.

А подумки Штудер осміхнувся: «Маєш! Якщо ти мене — повноваженнями, то я тебе — скрупульозністю».

Слідчий закивав головою. Вийняв з футлярчика окуляри в роговій оправі, наклав на носа. Тепер він мав вигляд меланхолійного кіноактора-коміка.

— Авжеж, авжеж, вахмістре. Вам тільки слід зважити на те, що це в мене перше складне розслідування й що Ваша компетентність у таких справах…

На цьому він затнувсь. А Штудер заперечливо підняв руку. Але слідчий не зважив на той жест. Він уже тримав у руці два фотознімки і подав їх через стіл Штудерові:

— Це знімки місця злочину.

Штудер уважно розглянув знімки. Вони були непогані, хоча й виконані не фахівцем криміналістичної фотографії. На обох видно було підлісок ялинового лісу, і на землі, всипаній сухою глицею, — знімки були дуже чіткі, — лежала ницьма людина в темному одязі. На лисій голові ззаду, пальців на три від правого вуха, саме над ріденьким віночком волосся, яке трохи прикривало комір піджака, виднів темний отвір. Все це мало досить неприємний вигляд, але Штудерові такі картини були звичні. Він тільки спитав:

— Кишені були порожні?

— Зачекайте, ось тут у мене рапорт жандармського капрала Мурмана…

— А, Мурман у Герценштайні! — перебив Штудер. — Так, так.

— Ви його знаєте?

— Аякже. Колега. Тільки вже багато років не бачилися. Що ж він там пише?

Слідчий перегорнув аркуш, тоді замурмотів сам до себе уривки фраз. Штудер уловлював:

— … Чоловічий труп, що лежав животом униз… Отвір від кулі за правим вухом… Куля застрягла в голові… Ймовірно з браунінга калібру 6,5 мм…»

— О, Мурман на зброї знається! — зауважив Штудер.

— «Кишені порожні…» — прочитав слідчий.

— А це що? — пролунало різке запитання. — Може, ви маєте лупу? — Зі Штудерового голосу зникла вся чемність.

— Лупу? Так. Зачекайте… Ось вам лупа.

Хвилинку в кабінеті стояла тиша. Крізь шпарину між віконницями прямо на Штудерове волосся падав сонячний промінь. Слідчий мовчки дивився на чоловіка, що сидів перед ним, на його широку округлу спину, на посивіле волоссячко, що блищало, наче шерсть сивого коня.

— Кумедія, — тихо промовив вахмістр Штудер. («Що, в біса, можна добачити кумедного в знімку вбитої людини?!» — подумав слідчий). — Адже піджак на спині зовсім чистий.

— Чистий на спині? Ну й що?

— А кишені порожні, — коротко сказав Штудер