фізичної праці — небагато. Сімдесят п'ять і тридцять — разом сто п'ять. Прання — п'ять… Сигарети, ресторан, танці, підстригтись, помитись у лазні… Лишається щонайбільше п'ять франків на місяць. І з цього він за два роки навідкладав триста франків? Не може бути! І носив гроші при собі? Важко повірити. Такі люди не можуть носити гроші в кишені й не тринькати їх… У банку? Можливо. Але просто так, у гаманці?..

А проте Шлюмф мав при собі триста франків. Не повністю. Дві сотенних банкноти й ще франків з вісімдесят. Штудер бачив протокол прийняття арештанта до в'язниці, якого підписав Шлюмф:

«Гаманець, у ньому 282 фр. 25 рапів».

Отже… Все сходиться! Навіть спроба втечі з бернського вокзалу. Безглузда спроба! Дитиняча! І все ж така зрозуміла. Адже цього разу йому світило довічне ув'язнення…

Штудер похитав головою. І все ж… І все ж…

Щось тут не так. Спочатку це було тільки враження, якесь неприємне почуття. Вахмістра аж морозило. Як холодно в цій камері! Чи скоро той лікар прийде?

А може, Шлюмф і взагалі не хоче опритомлювати?

Груди лежачого хлопчини піднялись від глибокого вдиху, закочені під лоба очі ожили, й він глянув на вахмістра. Штудер аж відсахнувся.

Неприємний погляд. А Шлюмф роззявив рота й закричав. Хрипкий крик, ляк, протест, острах, жах… Багато дечого було в тому крикові. Він ніяк не хотів змовкати.

— Тихо! Тихо, чуєш? — шепнув Штудер. У нього аж серце закалатало. Врешті він зробив єдино можливе: затулив долонею роззявлений рот.

— Як лежатимеш тихо, — сказав вахмістр, — я ще посиджу тут коло тебе, а коли лікар піде, дам закурити. Чуєш? Я таки вчасно повернувся, — Штудер спробував усміхнутись, але та усмішка зовсім не подіяла на Шлюмфа. Правда, погляд його став сумирніший, та коли Штудер прийняв руку з його губів, Шлюмф тихо сказав:

— Нащо ви вийняли мене з зашморга, пане вахмістре?

Важко знайти належну відповідь на таке запитання… Надто коли ти не священик…

У камері запала тиша. Надворі цвіріньчали горобці. На подвір'ї внизу маленька дівчинка тоненьким голоском співала:

Тоді Штудер промовив раптом захриплим голосом:

— Слухай, ти ж мені розказував, що хочеш одружитись? Дівчина твоя… вона ж від тебе не відкинеться? А коли ти, як сам кажеш, не винен, то ще хтозна, чи тебе засудять. То невже ти не розумієш, що не міг учворити нічого дурнішого, як оця спроба самогубства? Це ж тобі закинуть як непряме визнання провини…

— Яка там спроба? Я справді хотів…

Але Штудерові не довелось відповідати. В коридорі почулась хода, тоді голос наглядача Ліхті:

— Оце тут, пане докторе.

— О, вже ми ожили? — спитав лікар і взяв Шлюмфа за зап'ясток. — Штучне дихання? Чудово!

Штудер устав з ліжка й зіперся на стіну.

— Ну гаразд, — сказав лікар. — Що ж нам робити з ним далі? Небезпечний сам для себе! Потяг до суїциду! Знайома річ, знайома. Ми зажадаємо психіатричної експертизи… Правда ж?

— Пане докторе, я не хочу до божевільні, — гучно, виразно сказав Шлюмф і закашлявся.

— Он як? А чому? Ну що ж, тоді можна… У вас же тут напевне є камера для двох, Ліхті, й можна перевести його туди, щоб він не був такий самотній… Можна? Чудово…

Потім лікар спитав тихо, театральним шепотом, у якому чітко чулося кожне слово:

— А чого він такого наброїв?

— Герценштайнське вбивство, — таким самим виразним шепотом відповів наглядач.

— Ах, так… — кивнув лікар засмучено — чи принаймні так здавалося.

Шлюмф повернув голову й глянув на вахмістра. Штудер усміхнувся, Шлюмф теж усміхнувся. Вони розуміли один одного.

— А що це за добродій? — спитав лікар.

Ті усмішки спантеличили його. Штудер ступив уперед так рішуче, що лікар аж відступив на крок. Вахмістр застиг перед ним струнко. Його бліде обличчя з дивно тонким носом якось не пасувало до вже трохи розповнілої статури.

— Вахмістр Штудер із кантональної поліції! Це звучало зачіпливо, норовливо.

— Ах, так! Дуже радий, дуже радий! То це вам доручили розслідувати справу? — білявий лікар намагався вернути собі впевненість.

— Я його заарештував, — відказав Штудер коротко. — Між іншим, залюбки побуду з ним ще якусь часинку, поки він заспокоїться Маю час. Найближчий поїзд до Берна відходить аж о пів на п'яту…

— Чудово! — сказав лікар. — Славно! Зробіть таку ласку, вахмістре. А ввечері неодмінно переведіть його до камери з сусідом. Зрозуміли, Ліхті?

— Зрозумів, пане докторе.

— Ну, тоді на все добре вам обом, — сказав лікар і вдяг капелюха. Ліхті спитав, чи замикати камеру. Штудер заперечливо мотнув головою. Проти тюремного психозу відчинені двері — мабуть, найкращий засіб.

Кроки в коридорі затихли.

Штудер неквапно запалив соломинку, яку витяг зі своєї сигари, потримав вогник під її кінчиком, поки з другого кінця пішов дим, і тицьнув собі в рот. Потім видобув з кишені жовту пачечку, сказав:

— На, закури!

Шлюмф зразу глибоко затягся димом. Очі його блищали. Штудер сів на ліжко.

— Ви добра людина, пане вахмістре, — сказав Шлюмф.

Штудерові довелося зробити над собою зусилля, щоб подолати дивне відчуття в горлі. Аби відігнати його, він широко позіхнув.

— Хай так, Шлюмф, — сказав він. — Та що далі? Чому ти хотів поставити крапку?

— Ну, це не так просто сказати, — відповів Шлюмф. Мовляв, йому все остобісіло. Та й знає він усю цю механіку. Як один раз потрапиш за грати, то більш не вирвешся з цього колеса. Рецидивіст!.. А тепер вистачить на вирок довічного ув'язнення… І та дівчина, яку пан вахмістр згадав, теж навряд чи захоче дожидати. Та й дурна була б, якби дожидала. Хто вона, та дівчина? Звати Зонья, вона дочка вбитого Вічі… Чи вірить Зонья, що це він — убивця?.. Він цього не знає. Він просто втік — тоді, коли почув, що звинувачують його… А як же це сталося, що саме на нього подумали?.. Ет, це через ту сотню, що він розміняв у «Леві». — У «Леві»? А не в «Ведмеді»?… Та, може, й у «Ведмеді». Ну звісно, у «Ведмеді»! «Лев» — це шикарна ресторація, вони там грали з однієї нагоди…

— З якої нагоди? І хто грав?

— На весіллі. Бухегер грав на кларнеті, Шраєр — на фортепіано, а Бертель — на контрабасі. Ну, а я — на цитрі…

— Шраєр?.. Бухегер?.. — Та я ж… я ж їх знаю! — Штудер наморщив лоба.

— Ще б пак! — сказав Шлюмф і ледь усміхнувся кутиками вуст. — Бухегер часто про вас розповідав, і Шраєр теж. Його ви заштопали три роки тому.

Штудер засміявся.

— А, так! Давні знайомі!.. То вони, значить, зібралися в сільський оркестрик?

— Сільський оркестрик? — образився Шлюмф. — Ні! Справжній джаз.