про канонізованих церквою святих Давида, Соломона);

— топонімічні — про походження назв населених пунктів, річок, озер, урочищ та ін. («Про Кия, Щека, Хорива та сестру їхню Либідь»);

— апокрифічні — неканонізовані церквою розповіді про створення світу («Як Бог створив світ», «Соломонові суди», «Про нечисту силу»);

— історико-героїчні — про історії племен, народів, окремих осіб, які уславили рідну землю, зокрема Україну (про Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Максима Кривоноса, Олексу Довбуша, Устима Кармалюка та ін.).

Деякі легенди можна прочитати в літописах, зокрема «Повісті минулих літ» славного літописця Нестора. Тут записано про заснування Києва, правління князів і життя люду руського.

У фольклорних творах відбиваються мрії народу про перемогу добра, справедливість, свободу. Такими настроями пройняті українські перекази, у яких, на відміну від казок, міфів і легенд, описані здебільшого реальні події.

Переказ — усне народне оповідання про визначні історичні події та героїв цих подій. За змістом перекази близькі до народних легенд, але відзначаються відсутністю казково-фантастичних елементів та більшою достовірністю і є виявом історичної пам’яті народу.

Джерелом виникнення жанру були розповіді учасників чи очевидців історичних подій минулого.

У сучасній науці перевагу надають хронологічній класифікації переказів:

— перекази часів Київської Русі;

— перекази періоду половецьких та турецько-татарських нападників;

— перекази доби козаччини та національно-визвольної війни 1648–1654 рр.;

— перекази періоду Руїни та національно-визвольних змагань XVІІІ ст. (Коліївщина, Гайдамаччина, опришківський рух);

— перекази про національно-історичні події новітньої доби (національно-визвольні армії і рухи УСС, УГА УПА; події Першої та Другої світових воєн).

Отже, жанр переказу продовжує побутувати донині доповнюючись новими зразками: розповіді про війну в Афганістані, життя репресованих у тюрмах і таборах, події дисидентського руху (60–80 рр. XX ст.).

Серед жанрів усної народної творчості виділяються билини — епічні пісні соціально-побутового («Садко», «Василь Буслаєв») та героїко-патріотичного характеру (про Іллю Муромця, Добриню Нікітича, Альошу Поповича).

Билинні сюжети зустрічаються в казках і легендах. Билини на рівні з казками є найдревнішим українським епосом, який увібрав у себе міфологічне мислення праслов’ян. Билини відносять до історичного епосу.

Сучасна наука виділяє такі цикли билин:

— міфологічний, або дохристиянський (билини про Микулу Селяниновича, Святогора та ін.);

— київський (центральний образ — князя Володимира; про Іллю Муромця (чернігівського богатиря), Альошу Поповича, Добриню та ін.);

— волинсько-галицький (про князя Романа, Михайла Казарина, Дуная та ін.);

— новгородський (про Садка, Василя Буслаєва);

— казково-новелістичний (про Гліба Володієвича, Соловія Гудимировича, Івана Годиновича та ін.).

В основі поділу лежать тематичний, хронологічний та географічний принципи.

Однією з особливостей поетики билинних пісень є те, що поряд із реальними особами співіснують казково-міфологічні істоти (змій, Соловей-розбійник та ін.), але події передаються як достовірні життєві факти, а не вигадані розповіді.

Билини найбільш наближаються до легенд за особливостями жанрової поетики. Характерним є образ коня, який допомагає героєві-богатирю, попереджає про небезпеку і т. ін.

Усталеною є і композиція творів героїчного епосу. Кожна билина ділиться на три частини: зачин, виклад і кінцівку. Билинам властиве римування, хоча рима часто співзвучна віддалено.

У давнину билини виконувались під супровід струнного музичного інструмента (найчастіше гуслів), проте у ході побутування цей компонент виконання втратився.

Одним із найдревніших жанрів фольклорної творчості є казка — епічний твір народної словесності, в якому відображені різночасові вірування, погляди та уявлення народу у формі структурованої, хронологічно послідовної сюжетної оповіді, яка має чітку композиційну будову, яскраво виражену колізію (в основі якої лежить протиборство між добром і злом, що завершується перемогою добра).

Ще з сивої давнини народ виплекав і усно передав мрії про непереможне добро, правду, справедливість і людське щастя; у казках засуджуються рабство, брехня, жорстокість, ледарювання.

Для казки характерний розповідний стиль і сюжетність. Сюжет завжди завершений, усі події доведені до кінця. Казка має своєрідну побудову: зачин, основна частина, кінцівка.

«Було собі…», «Жили колись…», «Це було…» — такий традиційний початок багатьох казок.

Веселі кінцівки найчастіше виражені загальновідомими формулами: «І я там був…», «Ось вам казка, а мені бубликів в’язка», «Живуть-поживають, добра наживають».

Традиційним у сучасній вітчизняній фольклористиці є поділ казок на казки про тварин (птахів, рослин, комах); чарівні (іноді називають героїчні чи фантастичні) та суспільно-побутові (реалістичні, новелістичні) з окремими розгалудженнями чи підвидами у кожній із названих груп.

Казки про тварин виникли в глибоку давнину на основі спостережень про стосунки сильніших і слабших тварин; з’являються аналогії до людського побуту та суспільного життя: казкові персонажі «по-людському» обирають собі царя, відпочивають, мандрують і т. д.

У казках діють усі три категорії образів: добротворці, злотворці і знедолені. З часом алегорія у казках про тварин стає засобом соціальної сатири, конфлікт ґрунтується на антагонізмі представників двох протилежних груп, їхніх поглядів і моральних принципів.

Фантастичний характер чарівних казок розкривається через незвичайні подвиги героїв-богатирів, страждання знедолених, витівки злих чарівників. Розвиток дії казки відбувається за принципом градації^[4]: від зав’язки до кульмінації і розв’язки — торжества правди і добра.

Основними добротворцями є герої-богатирі, представники трудових верств — Котигорошко, Чабанець та ін. Із початку казки їхні дії спрямовані на подвиги: врятування слабших від смерті; царівни — від одруження зі Змієм. Окрім ідеалізованого героя-рятівника, у казках діють його помічники: Вернигора, Вернидуб, Крутивус, Верникамінь і т. д.

Значна частина героїко-чарівних казок має виразний історичний характер. Їх головні герої (Кирило Кожум’яка, Ілля Муромець) мали реальних прототипів.

Вирішальною та обов’язковою ознакою казок цього типу є незвичайність описуваного, надприродність, таємничість, чудесність подій і динамічність їх розгортання.

У цьому жанрі