листі. Хлопець, котрому ми привезли із Тайланду кілька прапорців-нашивок на мотоциклетну куртку. Я пам'ятаю твої велетенські, як уся Азія. очі. Прощавай.

Атеп».

Лист написано півроку тому. Таємнича смерть молодої людини встигла пообростати мохом і новими деталями. Останні здирають вапняковий наліт романтичності й додають якогось іншого, глибшого значення. Бруд же нерідко буває глибоким. Так само, як нерідко він є результатом змішування найсвітліших і найшляхетніших фарбів.

Звісно ж, воно про мертвих або хороше, або нічого, але, якщо ти не можеш усвідомити цю смерть, значить, життя людини ще продовжується. І хай вона поживе повніше хоча би в своєму минулому. Тому, котрого ти раніше не знав.

Наприклад, те, що офіційно вважали мозковою пухлиною, насправді виявилося СНІДом Але — о, будь, ласка, Джоді, не треба, це ж такі ганьба довіку!!!! — родина і лікарі про це мовчали. До пори, до часу. Все-таки один лікар здався]

— Ну і що тепер? На мені ж була його кров! -і це ніяка не фразеологія. Джоді таки була кола свого екс-чоловіка в годину смерті. Либонь, щось там допомагала.

— А ти йому не допомагала? Ну, там, при порізах, чи що… — питав мене друг. Я напружила пам'ять:

— Та ніби нє. Я тільки пам'ятаю, як довго в нього заживали ранки після пірсінгу, як вони кровили і як довго він не міг вилікувати звичайну застуду в тропічній країні.

— Угу, я також пам'ятаю.

— Ні, знаєш, хвала Богу і ісламському суспільству — взаємних доторків у нас не було.

(Я тут же розумію всю бездушність своєї фрази). Щоби хоч якось згладити, кажу:

— Та й не збуджують мене чорнявчики-мауглі. Воно то, звісно, естетично уявляти собі смагляву спину з розпущеним аж до сідниць волоссям… Але нє. Не моє.

Друг— світлорусявець сумно посміхається.) -І все-таки, як добре, шо тоді я не пішла проколювати носа до тих панків у Джокджа-карті. Бо був би вже хантимансійськ мені. А як, до речі, Джоді?

— Вона здала аналізи. Ніби негативна. Але там інкубаційний період мінімум три місяці -тож перевірятиметься ще раз.

Ми мовчимо якийсь час. Чути клацання годинника. Уоu never know ^[8].

— Знаєш, вона таки героїчна, — каже мій друг. — Не повернулася відразу в Канаду, лишилася там.

— Чого?! Вона ж і так збиралася! Невже так приросла до місця?

— Ні. Просто вона поставила собі за мету знайти всіх тих, із ким Тегу міг мати контакти і попередити їх…

— Божевільна! Там же всі всіх знають!

— Так, я ж кажу — героїчна. І знаєш, що страшно?

— Що?

— Четверо з п'яти, про кого вона взнала в першу чергу, вже мертві.

— О Боже…

— А в іще одної дівчинки на наступному тижні мало би бути весілля.

— М-да.

— Уявляєш: тобі 25, ти збираєшся заміж, все в житті здається, нарешті, налагоджується, і тут — раз! Іди здавай аналізи.

— Не уявляю.

— А ще їй його сім'я погрожувала і все таке. Але вона продовжує. Якби тобі захотілося зробити матеріал про справжнє життя Джокджакарти — брудне, нічне і приховане — приїзди на Яву. Джоді все ще продовжує.

— Продовжує що?

— Свої рейди. Тут все, як у найтрешовішому кіно: карлики-сутенери, трансвестити, бандюки…

— Чого? До чого тут Джоді?

— Тегу. І його борги. В потворного карлика він поназичав більше за все.

— Гроші на лікування?

— Вже потім. А спершу на наркотики.

— Цікаво, чи платив він за секс. Зажди було цікаво, чи платять красиві люди за кохання. І чи були в нього чоловіки.

— Цього я тобі не скажу. Я не знаю. Знаю тільки, що боргів до біса. І що Джоді всі їх хоче повернути.

— Боже… Вона свята.

— А ще вона придумала лотерею.

— Га?

— Таку, з тестом на СНІД. Щоби кожен, хто пройде тестування, отримував картонку. Відтак серед власників тих карточок-номерків розігруються призи. Три головні — поїздка в Мекку, поїздка на концерт Емінема в Канаду чи поїздка на гру «Манчестер-Юнайтед».

— Ог-го. Серйозно.

— В неї брат на британському радіо працює. Насправді, вона знає купу знаменитостей. Якось навіть Роббі Вільямс затягував її до себе в готельний номер.

— А вона?

— Відмовилася. Каже, він був п'яний в дупу.

— Хи-хи. І все-таки, прикольно співіснують Мекка з Емінемом…

— Ну а що ж.

…

— А знаєш, його друзі до останнього не вірили — думали, гигочучи, що то Теґу робить черговий перформанс перед майбутньою виставкою.

— Уроди.

— Митці…

— Угу. Вони самі. Добре, старий, піду я…

— Давай. До речі, я тобі казав, хто саме вбив Теґу?

— Га? Тобто?

— Його фактично вбила Ласрі, улюблена собачка. Якась там собача інфекція, що її здорова людина просто не сприймає.

— От маєш тобі. І Джоді… залишить її в себе?

— Напевно, так. Принаймні, до того часу, як повернеться в Канаду. Везти собаку в літаку так складно… Купа карантинів і все таке.

Але я чомусь твердо знаю, що Джоді забере Ласрі з собою. Люди не так уже й легко розлучаються з живими частками минулого.

Жили собі були. Всілякі різні люди й дурнуваті тьотьки. «Люди п'ють, жінки танцюють» — так мій тато казав про одне якесь місцеве весілля. Він мав на увазі, що все, як завжди. Ну, зрештою, воно все так і є. Але.

Якось одного дня всі начебто закохані в мене чоловіки розповіли про мене своїм дружинам. Було то правдиво чи ні. ВІН розповів правдиво — я таки кохала його — але дружина не повірила. Тоді я скинула їй повідомлення такого змісту:

«Я повільно тягну його в яму. ми обоє почуваємося трагічно щасливими. За смертю приходить воскресіння, я порубаю його на шматки, а потім знову вдихну життя через рот. Він любить мій рот».

Тоді в неї й поселилася думка про моє вбивство.

А в нас поселилася думка про який-небудь хитровиїбаний шлюб. Скажімо, мій мен (байдуже, розлучиться він на той час зі своєю законною чи ні) одружується зі мною десь в іншій країні. Скажімо, в Белізі, бо в Белізі можна все. А тоді ще в іншій країні оформить шлюб із Анджеєм, нашим другом. А я вийду за Анджея на Україні — і батьки будуть раді — такий порядний хлопчик. І тоді буде все красивезно. «Почекайте, ми зайдемо до нашої дружини!» — казали би мої чоловіки. А я би теж щось таке: «Упс, чуваки, вибачайте, мушу зготувати курку кеш'ю, бо приїздять із відрядження хазбенди…» Анджей запевняв мого хлопця (на той час іще просто хлопця), що їм навіть не обов'язково вступати в гомосексуальні зв'язки для цієї афери, хоча в очах у Анджея читався сум.

Мене ж хапався сум тоді, коли я думала про покинуту десь там у Прекрасному Дальоко красуню-дружину:

— Може, приведемо її сюди? — я вже й не пам'ятаю, кому першому прийшла в голові ця думка.

— Та ні, вона мене вб'є, я думаю… — це вже точно я сказала. — Буде мене повільно таї спроваджувати, щодня потроху пацючої отрути