старого й далі кліпали, але тонкі губи розтяглись у посмішці. – Саме для вечора проти Всіх Святих.

– Що ж воно таке?

– Вам ніколи не хотілось обернутися на упиря?

– На упиря? Як ото Дракула?^[2]

– Що?.. А-а, так-так... як Дракула.

– Непогана думка. Ви гадаєте, моя зовнішність для цього підхожа?

Старий із тією ж тонкогубою посмішкою зміряв його очима.

– Як я розумію, упирі бувають дуже різні на вигляд. З вас вийде чудовий упир.

– Комплімент доволі сумнівний, – гмукнув Гендерсон. – Та чом би й ні? З чого воно складається, те вбрання?

– Складається? Із звичайного вечірнього костюма чи що ви там носите. А я дам вам справжній плащ.

– Тільки плащ – і це все?

– Тільки плащ. Але ви загортаєтесь у нього весь, наче в саван. Власне, це і є плащ-саван, розумієте? Ось постривайте, зараз я його принесу.

Старий знову почовгав у дальший куток крамнички й зник у темному отворі в підлозі. Гендерсон чекав. Знов у підвалі щось загрюкало, і невдовзі старий виліз звідти з плащем у руках. У сутіні було чути, як він струшує з плаща порох.

– Ось він... справжній плащ.

– Як це – справжній?

– Дозвольте, я на вас накину. . Він має чудодійну силу, будьте певні.

Холодна тканина важко лягла Гендерсонові на плечі. У ніздрі заповз ледь відчутний дух тліну. Гендерсон відступив назад і поглянув на себе в дзеркало. Світло було тьмяне, але він добачив, що плащ разюче змінив його зовнішність. Довгасте обличчя наче схудло й витяглось, а очі просто-таки палали проти блідої шкіри, яка здавалася ще блідішою від жалобного чорного плаща. То був достоту великий чорний саван.

– Справжній, аякже, – пробурмотів ззаду старий. Мабуть, він підступив непомітно, бо в дзеркалі Гендерсон його не бачив.

– Беру, – сказав Гендерсон. – Скільки з мене належить?

– Будете задоволені, я певен.

– То скільки?

– Ну. . скажімо, п’ять доларів.

– Прошу.

Старий, кліпаючи очима, взяв гроші й стягнув плаща з Гендерсонових пліч. Коли важка тканина зісковзнула з нього, Гендерсон нараз знову відчув тепло. Мабуть, у підвалі стояла справжня холоднеча – плащ був наче крижаний.

Старий загорнув плаща й з усмішкою подав пакунок Гендерсонові.

– Я завтра ж його поверну, – сказав той.

– Не треба. Ви його купили. Він ваш.

– Але ж...

– Я вже згортаю свою комерцію. Залиште плаща в себе. Він напевне придасться вам краще, ніж мені.

– Але ж...

– Приємного вам вечора.

Гендерсон розгублено рушив до дверей, потім обернувся, аби попрощатись із тим старим кліпалом.

Із сутіні за прилавком на нього дивилося двоє палючих очей – дивилося пильно й некліпно.

– На добраніч, – мовив Гендерсон і квапливо причинив за собою двері. “Чи не скаламутилось мені трішечки в голові?” – запитав він себе подумки.

О восьмій він уже ладен був зателефонувати Ліндстромові й сказати, що прийти не зможе. Тільки-но він надяг на себе плащ, як його враз пройняло крижаним холодом, а коли він поглянув на себе в дзеркало, його затуманені очі ледве розгледіли там відображення. Та, вихиливши кілька чарок, Гендерсон почувся краще. Перед тим він нічого не їв, і питво швидко розігріло йому кров. Гендерсон почав походжати кімнатою, прибираючи театральних поз: широким порухом руки загортав на собі плаща й грізно, як йому здавалося, зблискував очима. Ні, він таки зіграє сьогодні упиря!.. Він викликав телефоном таксі й спустився у вестибюль. Невдовзі туди зайшов і таксист. Гендерсон чекав на нього, загорнувшись у свій чорний плащ.

– Я бажаю, щоб ви одвезли мене куди слід, – промовив він низьким замогильним голосом.

Таксист тільки глянув на нього – і зблід наче крейда.

– Що... що ви к-к-кажете?

– Це я викликав вас сюди, – таким самим нутряним голосом сказав Гендерсон, насилу стримуючи сміх. Тоді кинув на таксиста лютий погляд і махнув полою плаща.

– Авжеж, авжеж... О’кей...

Таксист прожогом вискочив на вулицю. Гендерсон поважно виступав услід за ним.

– Куди їхати, хазяїне?... Цебто, я хотів сказати “сер”...

Поки Гендерсон тим-таки владним тоном називав адресу і вмощувався на задньому сидінні, перелякане шоферове обличчя й разу не обернулось у його бік. Машина так рвонула з місця, що Гендерсон, не виходячи з ролі, аж реготнув глибоким басом. Почувши той сміх, водій геть запанікував і погнав машину на межі дозволеної швидкості. Гендерсон лунко зареготав, і вразливого таксиста аж заколотило на його сидінні. То була знаменита поїздка, але найнесподівані ше сталося насамкінець: коли Гендерсон виліз із заднього сидіння, дверцята за ним миттю захряснулись, і таксист чимдуж погнав геть, не взявши плати.

“Здається, я непогано ввійшов у роль”, – потішено подумав Гендерсон, простуючи до ліфта, щоб піднятися до Ліндстромового помешкання, яке займало весь горішній поверх.

У кабіні було ще декілька гостей, з якими Гендерсон уже зустрічався на інших вечірках у Ліндстрома, але ніхто з них його начебто не впізнавав. Подумати лишень, як змінили весь його вигляд незвичний плащ і незвичний вираз очей, – дивина, та й годі! А от люди, що їхали з ним у ліфті, повбирались аж надто вигадливо: одна жінка зображувала пастушку в стилі Ватто, друга – іспанську танцівницю; високий чоловік нап’яв на себе балахон паяца, а його приятель красувався в костюмі тореадора. Проте Гендерсон упізнав їх усіх, бо їхні дорогі одіяння, власне, й не були справжніми маскарадними костюмами – вони не тільки не приховували вбраних у них осіб, а навпаки, мали на меті увиразнити ті чи ті риси їхньої зовнішності. Більшість гостей на таких костюмо ваних вечірках дає волю своїм тамованим бажанням. Жінки виставляють напоказ статуру; чоловіки або підкреслюють притаманну їм мужність, як робить оцей “тореадор”, або ж блазнюють. Усе воно гідне хіба що жалю: ці світські бевзі, прагнучи вдовольнити свою зголоднілу уяву, залюбки скидають похмурі ділові костюми й безоглядно поринають у барвистий світ театральних лож, чи аматорських вистав, чи балів-маскарадів. А чом би їм не носити своїх кричущих, яскравих уборів просто на вулиці?.. Гендерсон не раз уже розмірковував над цим.

Звісна річ, оці четверо в ліфті мають у своїх маскарадних костюмах вельми принадний вигляд – такі вони всі сповнені здоров’я, рум’янощокі, життєрадіс ні. Такі в усіх гладенькі, налиті шиї... Гендерсон позирнув на пухкі плечі найближчої до нього жінки. Позирнув – і, сам того не усвідомлюючи, прикипів до них довгим поглядом. А тоді раптом завважив, що його супутники збилися докупи в протилежному кутку кабіни, якнайдалі від нього, вочевидь настрахані і його плащем, і лиховісними зблисками в очах, і втупленим у ту жінку поглядом. Їхня