весела балачка нараз урвалася. Жінка подивилась на нього так, наче хотіла щось сказати, та в цю мить двері ліфта розсунулись, і Гендерсон з полегкістю звів дух.

Що це за чортівня з ним? Спершу таксист, тепер оця жінка... Може, він перепив?..

Та на роздуми часу не було. Ось уже й сам Маркус Ліндстром – тицяє йому в руку наповнений келих.

– А це хто до нас прийшов?.. О-о, гість із того світу!.. – Досить було одного погляду, аби зрозуміти, що господар за своїм звичаєм уже від самого початку вечірки добряче залив очі. Здавалось, уся його гладка туша випаровує алкоголь. – Ну ж бо, Гендерсоне, друзяко, бери, пий... А я хильну просто з пляшки. Ти ж мене й справді ошелешив. Де це так загримувався?

– Загримувався? Та на мені нема ніякого гриму.

– Он як... нема, кажеш... Пробач, дурницю ляпнув...

Гендерсонові знову здалося, ніби йому тьмариться розум. Чи то справді Ліндстром відсахнувся від нього? Чи справді йоґо п’яні очі затопив переляк?

– Ну гаразд... ще побачимось, – пробелькотав господар, обережно відступаючи, а тоді швидко повернувся до гостей, що ввійшли разом із Гендерсоном. А той утупив погляд у Ліндстромову шию. Вона була гладка, біла й випиналася над коміром піджака, а збоку на ній виразно проглядала вена. Вена на гладкій Ліндстромовій шиї... на шиї гладкого переляканого Ліндстрома...

Гендерсон залишився сам у передпокої. З вітальні до нього долинали звуки музики, сміх, звичайний вечірковий гомін. Перше ніж рушити туди, Гендерсон якусь хвилю вагався. Тоді надпив із келиха, таки втелющеного йому в руку, – там був ром “Бакарді”, справжній динаміт. Коли перший ковток ліг на випите перед тим, Гендерсона аж хитнуло. Проте він пив далі – пив і розмірковував. У чім річ з ним самим і з його вбранням? Чому люди так лякаються його? Чи він уже й несвідомо грає роль упиря? А Ліндстром щось варнякав про грим... Ану ж... І, немов скоряючись якомусь імпульсові, Гендерсон ступив до великого дзеркала у простінку. Його трохи хитало, та зрештою він став рівно. Освітлений яскравим світлом, він стояв перед дзеркалом, дивився в нього – і нічого не бачив.

Він дивився на себе в дзеркало, але його відображення там не було!

Гендерсон тихенько засміявсь – лихим, горловим сміхом. Він і далі витріщався в те порожнє, без жодного відображення дзеркало, і сміх його погучнішав, сповнився ядучої зловтіхи.

– Я геть п’яний, – бурмотів Гендерсон. – Атож, п’яний як чіп. Ще вдома усе в дзеркалі розпливалось. А тепер допився до того, що взагалі нічого не бачу. Авжеж, п’яний. Удаю із себе казна-що, людей лякаю. А ось уже й галюцинації бачу... чи, власне, нічого не бачу... Ба ні, онде воно, видиво... Ангел... – Голос його знизився до шепоту. – Атож, ангел. Онде стоїть позад мене... Привіт, ангеле!

– Привіт!

Гендерсон крутнувсь на підборах. Ось же вона, в темному плащі, з пишним білявим волоссям, ніби світний німб над гордим білим личком, з небесно-голубими очима та соковитими червоними вустами.

– Ви справжня? – тихенько спитав Гендерсон. – Чи це я такий дурень, що вірю в чудесні з’яви?

– Цю з’яву звуть Шейла Дарлі, і, якщо ви не проти, вона хотіла б припудрити носика.

– Стівен Гендерсон ласкаво просить її скористатися цим дзеркалом, – з усміхом сказав дівчині загорнутий у чорний плащ чоловік і, не спускаючи з неї очей, відступив назад.

Вона повернула голову й зачіпливо всміхнулася до нього.

– Ви що, ніколи не бачили, як жінки пудряться?

– Бачив, але ніколи не знав, що й ангели вдаються до косметики, – відказав Гендерсон. – Та й узагалі мало що знаю про ангелів. Але від сьогодні зроблю їх предметом спеціального дослідження. Прагнутиму довідатися про них якнайбільше. Отож ви, мабуть, цілий вечір бачитимете мене коло себе із записником у руках.

– Упир із записником?

– О, я вельми цивілізований упир, нічого спільного з отими примітивами із трансільванських нетрів. Ви гідно оціните мене, я певен.

– Атож, ви, я бачу, з тих, хто завжди цього певен, – насмішкувато сказала дівчина. – Але ж ангел і упир – досить дивна пара.

– Ми будемо позитивно впливати одне на одного, – запевнив її Гендерсон. – До того ж я маю підозру, що й у вас десь сидить таке собі бісеня. Оцей чорний плащ поверх ангельських шат... Ви, скажу я вам, досить темний ангел. Може, ви й не з небес, а з мого ж таки міста.

Гендерсон блазнював, але за його легковажним базіканням ховався цілий вир думок. Йому пригадались деякі минулі суперечки й ті цинічні погляди, що їх він висловлював і обстоював. Так, одного разу Гендерсон заявив, що не існує в природі такої речі, як кохання з першого погляду, мовляв, воно буває тільки в романах та п’єсах, де слугує авторові як спосіб прискорення дії. Далі він твердив, що саме з книжок і театральних вистав люди засвоїли це поняття й повірили в так зване кохання з першого погляду, тоді як насправді при першому знайомстві можна почувати одне до одного хіба що фізичний потяг.

І ось з’являється ця Шейла, цей білявий ангел, і вибиває йому з голови всі ті перестороги, всі п’яні фантазії і порожні дзеркала, так що в думках у нього лишаються тільки соковиті червоні вуста, неземні голубі очі та тендітні білі руки.

Певно, Гендерсонові почуття відбились і в його погляді, і дівчина, пильно позирнувши на нього, все зрозуміла.

– Ну що ж, – стиха мовила вона, – сподіваюся, дослідження вас задовольняє?

– Сказати так – це нічого не сказати. Але я хотів би довідатися ще про деякі деталі з життя небожителів. Ангели танцюють?

– Ач, який галантний упир! То ходімо туди?

Узявшись за руки, вони ввійшли до вітальні. Веселощі були в розпалі. Спиртне піднесло настрій гостей до найвищої точки, але ніхто вже не танцював. Підпилі парочки, притискаючись одне до одного, тинялися по кімнаті, голосно перемовлялись і сміялися. Завзяті веселуни й дотепники, зібравши навколо себе в кутках купки шанувальників, витинали свої звичні штуки. Все було просякнуте нещирою, штучною атмосферою, від якої Гендерсона завжди аж нудило.

Саме оця реакція й спонукала його випростатися на весь зріст і рвучким рухом закинути край плаща за плече. Вона ж таки запалила лиховісним вогнем Гендерсонові очі на блідому обличчі, і серед запалої нараз настороженої тиші він важким виступом рушив уперед.

Шейла вочевидь убачала в усьому тому першорядний жарт.

– Ану покажіть їм, на що здатен справжній упир! – учепившись йому за лікоть, зі сміхом під’юджувала вона.

Гендерсон грізно блимав очима на принишклі парочки, хижо вишкірявся на жінок. Він виступав далі, і там, де він проходив, миттю уривалися балачки й усі голови обертались у його бік. А вслід за ним повз шепіт:

– Хто це такий?..

– Ми їхали з ним у