Джон Гендс ПЕРЕБУДОВА ГОСПОДНЯ

ДО МОЇХ УКРАЇНСЬКИХ ЧИТАЧІВ

Я радий з нагоди написати вступне слово до українського видання «Перебудови Господньої», зокрема й тому, що в моїй книжці саме Україна відіграє важливу роль у боротьбі проти радянської імперії.

На початку 1988 року я показав видавцям у Британії перші начерки свого роману. Більшість із них заявили, що сюжет не має нічого спільного з дійсністю. Адже комунізм міцно окопався у Східній Європі, і навіть ті нечисленні люди на Заході, які знали, що Україна – це не регіон Росії, бачили її під жорстким контролем В.Щербицького та його «команди». Та коли «Перебудова Господня» вийшла 1990 року окремою книжкою, то реальні події вже розгорталися так близько до її сюжету, що ставало аж моторошно.

Впали комуністичні режими у Східній Європі, об’єдналася Німеччина, Литва очолила рух балтійських республік до повної незалежності, а в Західній Україні дедалі ширився національний рух на тлі розвалу радянської економіки.

Я дотримувався тієї точки зору, що балтійські республіки невеликі й не такі важливі для долі радянської імперії, натомість ключ до майбутнього перебуває в руках України. Приїхавши в Україну знов у грудні 1991 року, я приєднався до загальної радості з приводу перемоги на референдумі, який означав кінець імперії.

Тепер, коли я пишу це вступне слово, майбутнє виглядає дещо непевним. Однак я вірю, що Україна, з її великим населенням, щедрою землею та надрами й важливим стратегічним положенням, тримає ключі від майбутнього. Хотілося б застерегти читача: «Перебудова Господня» – це лише літературний твір. Отож я маю сподівання, що надалі події не йтимуть так близько до сюжету роману й нас не чекає такий трагічний фінал.

Джон ГЕНДС

29.12.1991

Прелюдія

Уперше, відколи через нього загинула Кеті Мегвайр, Джеймс Райєн відчув внутрішній спокій.

Він одстебнув свого священицького комірця, закасав рукави чорної сорочки й став грітися під теплим весняним сонцем. Зі свого крісла на горішній терасі Благочинного Англійського коледжу він бачив увесь історичний центр Рима. Серед тисняви ренесансових дахів з червоної черепиці підносилися бані двох сусідніх базилік, сліпучо-білі на тлі ясного блакитного неба. Але погляд Райєна був прикутий до величного собору на тому березі Тібру – Мікеланджело спроектував його так, щоб зробити помітним з будь-якого куточка Рима, – собору святого Петра, усипальниці римських пап і центру світового християнства.

Сумніви мучили Райєна від самого початку навчання. Інші семінаристи мали переконаність, якої йому бракувало. Чи не тому він вирішив присвятити життя Богові, що його мучило почуття провини за свою недбалість, що спричинилася до смерті коханої жінки? Чи не тому обрав целібат^[1], що жодна інша жінка не могла б замінити Кеті? А може, його священицтво було лише способом порятуватися від розпачу?

Утім, підтримка громади в цьому коледжі, просякнутому традицією давніх англійських мучеників, дуже допомогла йому. Але передусім близькість самого папи, чия міцна, мов скеля, віра здавалася майже матеріальною, дала йому змогу позбутись останніх сумнівів щодо рішення присвятити себе Богові.

– Hanno colpito il papa! – долинув знизу сповнений жаху крик.

Райєн разом з аспірантом коледжу Стівеном Лембтоном підбігли до металевої огорожі тераси й вихилилися донизу, оглядаючи бруковане подвір’я. З боку площі Віктора-Еммануїла долинали поліційні сирени.

– Hanno colpito il papa! – знову крикнула прибиральниця Нелла й побігла до своєї комірчини на протилежному кінці подвір’я.

– Папу застрелили, – повторив Лембтон. – Треба подивитися, чи не повідомило чогось телебачення.

Вражений Райєн зміг лише вимовити:

– В аудиторії з телевізором, здається, саме йде семінар...

– Я з ними поговорю. А ви повідомте ректора.

Коли Райєн із задиханим ректором увійшли до аудиторії, там, окрім студентів, стояло й четверо сестер-єлизаветинок у запиналах і глухих чорних одіяннях. Звичайно вони ніколи не витикалися поза кухню, тепер же тулилися під стіною проти телевізора. Екран показував папу Іоанна Павла II, в білій сутані, на задньому сидінні автомобіля. Папа лежав на руках свого секретаря, і водій намагався пробитися крізь юрбу перед собором святого Петра.

– Що сталося? – запитав ректор.

– Хтось вистрілив у папу, щойно він почав проповідь на площі, – відповів один із студентів.

– І це сталося якраз о сімнадцятій годині сімнадцять хвилин, тринадцятого числа! – додала старенька сестра Лорета, перебираючи чотки.

– В Італії сімнадцять так само вважають нещасливим числом, – пояснив Лембтон Райєнові.

– Та ще й на свято Пречистої Діви Фатімської! – сказала сестра Іммакулята.

– Папа Пій це передбачав, – схлипнула сестра Діоміра. – Він казав кардиналові Войтилі, що той колись стане папою, але його правління буде коротке й закінчиться кровопролиттям...

– Це рука Антихриста! – вигукнула сестра Лорета. – Настає кінець світу!

Вся ця забобонна балаканина, долучившись до хаосу на телеекрані, зродила в Райєна відчуття ірреальності. Він вирішив побачити все на власні очі, аби збагнути сенс того, що відбувається. Вислизнувши з аудиторії, він збіг мармуровими сходами вниз, потім подався довгим коридором, обличкованим темним деревом, і вискочив на вулицю. Там звернув праворуч, на вузеньку віа де Монсеррато, і побіг у напрямку мосту Віктора-Еммануїла.

Заклопотане обличчя Льва Бабакіна ледве приховувало втіху, з якою він дивився на телеекран.

Коли, почувши постріли, крики натовпу, виття поліційних сирен, відвідувачі бару на віа ді Порта-Анджеліка покинули свої капуччіно та кухлі з пивом і побігли через колонаду Верніні на площу Святого Петра, Бабакін лишився за столиком на тротуарі. Звідти йому було видно всю вулицю, а також екран телевізора у барі, що саме показував щотижневу публічну аудієнцію папи Іоанна Павла II.

Загальний хаос видавався навіть більшим, аніж передбачав Бабакін. Натовп спершу кинувся врозтіч, а потім – назад, до автомобіля папи. Поліційний фургон, шалено завиваючи, мало не зіткнувся з регулювальником на мотоциклі. Чорний джип карабінерів пронісся по віа делла Конціліаціоне й почав пробиватися крізь густу юрбу на площу. З нього вистрибнули троє карабінерів з автоматами, але їх перепинили Ватиканські «вігіланце» в синіх мундирах. Адже Італія не мала влади над територією площі Святого Петра, часткою суверенної держави Ватикан.

Підполковник Бабакін, керівник «лінії ПР» у римській