Життєпис Білого Ворона

Мандрівний ворон…

Ширяючи з краю в край

Не маю гнізда…

Яр Славутич

Зшиток перший В лелечому гнізді

В тому, що вони мене знайдуть, я якось і не сумнівався… Особливо, коли дізнався, що вони живі обидва — батько Ольг та Мечислав. Відтоді я тільки й чекав, коли до мене завітає як не сам Мечислав — мститись за сина, то, принаймні, хтось із «чорних тіней». Але з маєтку не виїхав, поклавшись на волю Божу.

І ось нарешті дочекався. Зранку пішов прогулятись на вигін у супроводі Вука — управителя. В будинку лишилося троє чоловік челяді, котрі, звичайно ж, нічого й нікого не бачили. А коли я повернувся, поснідав і пройшов до бібліотеки, то побачив на письмовому столику невеличке чорне пуделечко. Вітання від Князя «тіней».

Власне, це був милосердний вирок. Мені траплялося згладжувати зо світу людей і за менші провини, аніж моя. Скринечка з отруєною голкою давала можливість померти швидко і безболісно, а для оточуючих це мало б вигляд удару, або серцевого нападу. Цілком натуральна смерть.

Задля цікавості обнишпорив будинок та селище. В селі чужинців теж не бачили. Втім, зараз зрання усі в полі — жнива… Я, звісно, здогадуюсь, що незваний гість ховається десь у лісі. А втім — хто — зна… Я б облаштував собі криївку просто в будинку… Треба про всяк випадок обдивитись ще горище та комори…

Обдивився… Нікого…Сьогодні «гостей» мабуть не буде. Ольг не прихильник таких дешевих викрутасів, як поява месника опівночі. Мечислав взагалі має звичку з’являтися межи ворогами серед білого дня. Бо занадто певен себе і своєї зброї. А втім, я радий, що він вижив. Щиро радий.

Я дуже сумую за ними всіма… За краєм, де жінок називають наче квіти, а чоловіків — наче зброю… Де селища й люди мають ймення птахів, а ріки та ліси — ймення Богів… Я звик до дітей Ельберу, бо виріс між ними… Бо воював разом з ними… Бо зоставив там сина… Двох синів….

В дитинстві, десь років до десяти, я був певен, що належу до роду Лелегів з Чорногорії, і звуся Білозір Лелег. Край, де я виріс був найпівденнішою окраїною Моанської Імперії — за Чорногорою, за її гірськими перевалами простягся Ішторн, країна традиційно ворожа Великій Моанії. Принаймні, все моє дитинство було сповнене оповідей про оборону перевалів та сутички з ішторнійськими загонами. Дванадцять років тому між обома імперіями (авжеж, Ішторн також звався імперією, на менше горді кавалери не погоджувались) точилася справжня війна, на якій загинув мій дядько Ігвор.

Будинок, в якому я жив, звався Лелечим Гніздом. Він, наче справжнє гніздо, вивищувався над Лелечою долиною, в якій лежало селище, що так і звалося — Лелеги. З нашого крутоверху до селища вела покручена стежина. Поруч з нею дзюрчав безіменний потічок, один з численних притоків ріки Дани, котра бігла долиною до княжого міста Ігворри, а звідти далі, у широкий світ.

Кімната, що її я ділив з Мальвою, сестрою, яка була на рік від мене молодша, виходила вікном на долину. Навесні там білою піною квітли сади, і запах цвіту долинав сюди, нагору. У нас теж був сад… І хлівець з худобою — козами та вівцями. І коні — четверо гнідих красенів та біла лошичка. І велетенські виноградники на схилах і внизу, в долині. До помочі бабуся Рута наймала людей з селища, і в дерев’яному прихатні, призначеному для наймитів, завжди жили хлопці з селища, особливо влітку.

В родині було замало чоловіків. Діда Станимира покалічило на війні, не тоді, коли загинув його старший син, на якійсь іншій, і він шкутильгав на дерев’янці. Мій батько Ольг займався продажем росавських вин, славних не тільки в Моанії, але й за її межами і нечасто бував удома. Кожен його приїзд був для мене святом… І не тільки для мене. Батько, по приїзді, урочисто викладав на стіл дарунки для усієї родини… Зазвичай якісь дрібнички — хустина для бабуні, дарійська люлечка — дідові, якісь прикраси неньці Ясмині та незаміжній вуйні Вербені. Вдові вуйка Ігвора, вуйні Алтеї, котра лишилася в сім’ї опісля загибелі чоловіка — тканини білих жалобних кольорів. І нам з Мальвою та синові Ігвора, Вересу — дивні дрібнички з чужих країв.

Одна така дрібничка запам’яталася мені надовго. Це була філігранно виконана модель корабля з однією щоглою, вітрилом та головою дракона на носі. Я просто закохався був в той кораблик, хоча ніколи в житті не бачив моря. Моя буремна радість аж трохи налякала батька, котрий змушений був відповідати на мої численні розпити, водячи пальцем по старій мапі, котру вийняв з шафи у великій залі. Наш оточений Океаном світ був таким невеличким… Тим цікавіше було б побувати в ріжних таємничих краях… як батько. Татко Ольг об’їздив свого часу трохи не весь знаний світ, бував в Ішторні, в Белаті, на островах Шорроги, в загадковому Лояні, про який оповідали, що там іноземців убивають, як тільки ті перетнуть кордон. Але татко прожив там кілька років і повернувся живим. Давно, ще до мого народження…

Не дивно, що я обожнював батька… Дивно, що саме я, а не півсирота Верес був пестунчиком жінок родини. І ненька, і бабуня, і обидві вуйни ставилися до мене аж занадто лагідно. Зараз, пишучи оце, я шкодую, що діставав більше поцілунків, аніж запотиличників. Жінки мене розпестили. Навіть до Мальви вони ставилися набагато суворіше.

А дід Станимир мене недолюблював. Ні, він не ганив мене і тим більше не бив. Через своє каліцтво дід не часто бував на людях. Про те, що у нього не було ноги, я вже згадував. Лівої ноги… Не було також правиці, порожній рукав вишиванки бабуня Рута акуратно пришпилювала до дідового пояса. Не було одного ока, з пов’язкою на лиці дідуньо нагадував морського розбійника з картинки, яку я віднайшов в одній з батькових книг. Довге сиве волосся ховало нерівні рубці на місці вух.

Жіноцтво шанувало діда і слухалося його беззаперечно. Шанував старого і батько Ольг, і довколишні хуторяни-шляхтичі, і селяни з Лелегів та довколишніх сіл. Та що там, не менш як вісім разів на рік до Лелечого Гнізда навідувався сам князь Чорногорський Іргат з дружиною, котра в дівоцтві звалася Денниця Лелег, а нині — княгиня Денниця… Звісно, Лелеги були шляхтичами, але небагатими і не визнаними Імперією офіційно. Однак, князь Іргат вшановував свого тестя, рівно, як і ще один наш титулований родич, князь Воїслав Ведангський.

Улюбленцем діда ніби був Верес. Голубив дід і Мальву, хоча взагалі був мало схильним до ніжностей. Мене ж він в кращому випадку не помічав. В гіршому дивився одним оком так, як гидлива людина дивиться на купу лайна.

Якось я спитав у неньки за що дідо мене не любить. Ніжне мамине лице спалахнуло рум’янцем, і вона почала довгу розмову про те,