Страшний мобільний телефон

Про те, що світ — це не глянцева сторінка з журналу «Наталі» я зрозуміла вже давно. А надто, коли до мене дійшло, що «сороковий роковий» рубіж мого жіночого життя уже зовсім близько.

Огидне, смердюче Z, в якому я провела свої найкращі роки, не принесло мені нічого, окрім розчарувань. А мрій же було… Господи! Років з п’ятнадцять тому я була певна, що сорокову річницю зустріну в Парижі, або в Нью — Йорку… В крайньому разі я була згодна і на Москву. Але лише з багатим і солідним чоловіком.

Мрії побачити світ і вигідно вийти заміж почали навідувати мене ще тоді, коли я мешкала у рідному Н., невеличкому райцентрику, що знаходився у двох годинах їзди автобусом від того самого Z.

Н. було схожим на всі містечка нашої області. В центрі — купка багатоквартирних будиночків, лікарня та школа, там же — базар з автостанцією, що просмерділи пивом та матюками, величезний приватний сектор і невеличкий заводик тракторних запчастин на виїзді з селища.

Батько мій працював інженером на тому самому заводику, мати — вихователькою в дитсадку. Крім того мама обробляла город і порала величеньке хазяйство, що складалося з різнокаліберного птаства та свиней. Дивлячись на її обвітрене лице та спрацьовані руки, я ще тоді присягнула собі, що моє життя не пройде поміж свиней та чужої дітлашні, котра нічим не відрізнялася від брудних верескливих поросят.

Отже, першим моїм кроком було отримати вищу освіту. Розумом мене Бог не обділив, і я поступила на економічний факультет N-ського університету. З надією не тільки вивчитися, але й вигідно вийти заміж.

Це були роки страшних душевних мук. Я швидко збагнула, що дуже відрізняюсь від модних і розкутих міських дівчат. Дружити ж з такими як сама дівчатами з гуртожитку, котрі приїхали до N-ську не тільки з містечок, а й просто з «калхозів», було нижче моєї гідності і могло завадити перспективним планам. Адже по друзям могли судити й про мене. І я приліпилася до наймоднішої дівчини з нашої групи. Я копіювала її манеру розмовляти, чвиркаючи крізь зуби по слову, тихий голосок, який співбесідник не міг розчути і почувався через це дурнем, натужну «масковську» вимову, вираз обличчя, завжди такий, наче моя однокурсниця з’їла на сніданок протухле яйце і досі його перетравлює, розгойдану ходу, манеру одягатись, зверхність в усьому, щоб не робила ця дівуля. Я певна, вона й на унітазі сиділа з виразом оцієї зневаги до всього і всіх на знудженому обличчі. Аби мати можливість вчитися міським манерам я безбожно лестила своїй «подрузі», а вона мене час від часу привселюдно змішувала з гівном. Але я терпіла все задля світлого майбутнього.

Та пройшло п’ять літ, а заміж я так і не вийшла. Один з коханців, якого я вважала найпершим кандидатом в чоловіки, якось опісля незле проведеної ночі (інтиму я встигла теж навчитись і вміла багато чого) сказав поблажливо:

— Ти очєнь стараєшься, дєвочка. Но райцентру нікагда нє стать сталіцєй.

І я приїхала додому. З новесеньким дипломом, на якому красувався новенький же тризубець. Заводик наш, на диво, ще працював, і батько влаштував мене в економічний відділ, де крім мене сиділи дві маразматичні бабусі. Пропрацювавши там два роки, я відчула, що божеволію.

В «жіночих» журналах і романах в цьому місці неодмінно мусить з’явитися Він… І Він з’явився! Він був зам директора з економічних питань одного з заводів міста Z і приїхав у справах до нашого директора. Наше випадкове — для нього, звісно, — знайомство завершилося тим, що я опинилася в Z, в гуртожитку, щоправда, але в окремій кімнаті і в економічному відділі його заводу з перспективою зайняти місце завідувачки, котра вже підійшла до межі пенсійного віку.

І ось минуло дванадцять років. Я сиджу за тим же столом, біля того самого вікна, що і в перший день. Навпроти мене риється в папірцях завідувачка Неоніла Григорівна, огидна бабця, котра не думає залишати свій пост і в подальші десять років. Людмила, дівчина, з якою я починала працювати, стала огрядною жінкою, матір’ю двох дітей від двох не дуже вдалих, але шлюбів. Таня, дівчисько, котре прийшло до відділу пізніше, і спершу захоплено вчилось у мене так, як я колись вчилася у своєї N-ської подруги, перестало на мене зважати і — о іронія долі! — вискочило таки заміж за досить заможного суб’єкта та покинуло працювати. Настя, новенька, що згодом сіла на її місце, була значно молодша від мене і мені почало здаватись, що вона крадькома підсміюється над моїми потугами зберегти молодіжний стиль в одежі та макіяжі. Волосся моє почало сивіти і від цього знання не могла врятувати ніяка фарба. Фігуру зберегти мені вдалося, але обличчя… Я і в юності не могла похвалитись гарною шкірою, а нині навіть дорогі креми не могли приховати того факту, що у мене на лиці «чорти горох молотили», як говорила колись моя простосерда бабуся. А після роботи мене очікувала кімната в остогидлім гуртожитку і телевізор.

А як же Він? — спитаєте ви… А Він працював на своєму посту, пив незміряно і нажив собі виразку шлунка. Мав трьох постійних коханок і штук вісім тимчасових. Десь на обрії маячила його дружина, з якою він так і не розлучився. Мене він іноді закликав до себе як ото султан Роксолану. Ясна річ, що я теж не сиділа склавши руки, але обидва мої теперішні коханці — бізнесмен і стоматолог-приватник були одружені і розлучатись не збиралися.

І ось одного огидного осіннього дня, коли зранку хочеться не прокинутись, а повіситись, у мене зламалася мобілка.

Мобільний телефончик — складничок «Samsung» подарував мені коханець-бізнесмен тоді, коли така річ вважалася предметом розкоші. Не те, що нині, коли навіть товстуха Людка виховує своїх двох бевзів по старезній «Мотороллі», закороченій на дві копійки за хвилину у мережі Life.

І ось тепер моя мобілочка наказала довго жити. Вислухавши смертний вирок від зачумленого життям майстра з «Радіо кухні», я підрахувала свої статки і замислилась.

Звичайно, для стильності треба було б придбати новесенький телефончик з фотоапаратом, відеокамерою та іншими наворотами. Але ті часи, коли мені дарували дорогі речі, безповоротно відійшли в минуле. Купувати таке самій — справжній жінці не просто соромно — ганебно. Та й з грошима у мене як завжди було напряжно. Модні речі і дорога косметика з’їдали більшу частину моєї зарплатні, а ще ж були поїздки на курорти і туристичні путівки… Відомо ж, що під лежачий камінь вода не потече… Словом, я рушила проспектом Ілліча, зазираючи в усі телефонні крамнички з комісійними включно.

Неподалік від проспекту Ливарників, що перетинав центральну вулицю впоперек, я помітила у підворітні вказівник з написом: «НКВД.