Вітольд Ґомбрович ФЕРДИДУРКЕ

Переклав з польської Андрій Бондар

Розділ І ВИКРАДЕННЯ

У вівторок я прокинувся о тій безлюдній і невиразній порі, коли ніч уже начебто скінчилась, а світанок усе ще ніяк не міг розгорітися. Несподівано розбуджений, я хотів було мчати таксівкою на вокзал, бо мені здалося, що я виїжджаю, але за мить я з гіркотою усвідомив, що потяг на вокзалі мене не чекає, що уроча година ще не пробила. Я лежав у каламутному світлі, тіло моє пронизував нестерпний страх, пригнічуючи дух, дух пригнічував тіло, і кожен найдрібніший нерв корчився в передчутті, що нічого не станеться, нічого не зміниться, нічого ніколи не трапиться, бодай би що не намічалося, нічого не настане, й квит. То був страх неіснування, жах небуття, неспокій нежиття, побоювання нереальності, біологічний крик дрібних моїх клітин перед душевним роздвоєнням, розпиленням і розпорошенням. Страх гидкої дріб’язковості та змаління, сум’яття розосередження, паніка на тлі уламку, страх перед ґвалтом, який таївся в мені, і перед тим, який загрожував іззовні,— і що найістотніше: щось мене постійно супроводжувало, не відстаючи ні на крок, те, що можна було б назвати самопочуттям внутрішнього, міжмолекулярного передражнювання та знущання, внутрішнього пересміху розгнузданих часток мого тіла й аналогічних часток мого духу.

Сон, що мордував мене вночі і розбудив, був ознакою страху. Скориставшись прийомом повернення в інший час, що мав би бути забороненим природою, я побачив себе таким, яким був у п’ятнадцять і шістнадцять літ, — я перенісся в молодість; стоячи на вітрі, на камені, коло млина над річкою, я щось говорив, слухав свій давно похований півнячий, писклявий голосок, бачив невирослий ніс на несформованому обличчі й завеликі руки, — відчував неприємну консистенцію тієї проміжної, перехідної фази розвитку. Я прокинувся у сміху і в страху, бо мені здалося, що такий, як нині, по третьому десятку, я передражнюю і висміюю собою неопереного жовтодзьобика, яким був колись, а він, своєю чергою, передражнює мене, і нарівні — обоє передражнюємо один одного. Злощасна пам’яте, ти не даєш забути, якими шляхами дійшли ми до нинішнього стану речей! І згодом, у півсні, але вже після пробудження, мені здалося, що моє тіло неоднорідне, що деякі його частки ще хлоп’ячі, що моя голова глузує і знущається над моєю литкою, литка насміхається із голови, палець збиткує із серця, серце — з мозку, ніс — із ока, око — з носа, все регоче й рикає — і всі ті частки дико ґвалтуються в атмосфері всеохопного й пронизливого взаємознущання. А коли я остаточно прийшов до тями і заповзявся розмірковувати над своїм життям, страху не зменшилося ані на йоту, він став ще потужніший, хоч іноді його переривав (чи посилював) смішок, від якого вуста не здатні були втриматись. На середині мого життєвого шляху я опинився серед темного лісу. Цей ліс, що найгірше, був зелений.

Виявилося, що, й отямившись, я був так само невизначений, роздертий — як уві сні. Я нещодавно перейшов Рубікон неуникненної тридцятки, проминув важливий етап. За паспортом і на вигляд я тягнув на чоловіка зрілого, однак ним не був — бо ким же я був? Тридцятилітнім гравцем у бридж? Випадковим і непостійним працівником, який залагоджував дрібні життєві справи й підучувався? У якій же ситуації я перебував? Я вештався по кав’ярнях і барах, зустрічався з людьми, обмінюючись словами, часом навіть і думками, але ситуація була нез’ясовна, і я сам не знав, чи я людина, чи молокосос; отже, на зламі літ я не був ані одним, ані другим — я був нічим, — а ровесники, котрі вже поодружувались і посіли певне становище, не так у житті, як у всіляких державних установах, ставилися до мене із виправданою недовірою. Мої тітки, ці численні чвертьматусі — пришиті, прилатані, але зі щирими почуттями, вже віддавна намагалися на мене вплинути, аби я утвердився яко хтось, ну, яко адвокат чи клерк, — моя невизначеність завдавала їм надзвичайних прикрощів; вони не могли зрозуміти, як зі мною розмовляти, не знаючи, ким я є. Здебільшого вони лише мимрили.

— Юзю, — говорили вони між одним мимренням і другим, — прийшла пора, дитинко. Що люди скажуть? Коли не хочеш бути лікарем, то будь принаймні бабієм або конюхом, але нехай люди знають… хай люди знають…

І я чув, як одна другій шепотіла, що я не вмію себе подати ані в товаристві, ані в житті, а потім, змучені порожнечею, яку я спричиняв у їхніх головах, знову заходжувалися мимрити. Справді, цей стан не міг тривати вічно. Годинникові стрілки природи невблаганні й рішучі. Коли в мене виросли останні зуби, зуби мудрості, слід було думати, що розвиток завершився, настав час неухильного вбивства: мужчина має вбити безутішне у своєму жалю хлоп’я, випурхнути метеликом, залишивши труп лялечки, якій прийшов кінець. З туману, з хаосу, з пінистих повеней, вирів, шумів, течій, з очеретів і заростей, із жаб’ячого кумкання я мав перенестися поміж чисті й викристалізувані форми — причесатися, причепуритися, увійти в суспільне життя дорослих і теревенити з ними.

Аякже! Я вже пробував, силкувався — і сміх трусив мене від однієї думки про результати спроби. Аби причесатися і, наскільки це можливо, пояснити себе, я взявся писати книгу — дивно, однак мені здавалося, що моє входження у світ не може обійтися без пояснення, хоч не бувало ще такого пояснення, яке б не було затемненням. Книжкою я прагнув заздалегідь заручитися їхньою ласкою, аби потім в особистому зіткненні застати вже приготований ґрунт, і — міркував я — якщо мені вдасться посіяти в душах позитивне сприйняття себе, це уявлення своєю чергою сформує і мене; у такий спосіб, якби й не хотів, я все одно стану зрілим. Однак чому перо зрадило мене? Чому святий сором не дозволив мені написати невиправно поверховий роман і замість снувати високі мотиви із серця, з душі, я виснував їх із нижніх кінцівок, поселив у тексті всіляких жаб, ноги, самі тільки незрілі й ферментуючі ідеї, лише стилем, голосом, холодним і стриманим тоном ізолюючи їх на папері, засвідчуючи, що час мого ферментування вже минув? Чому, мовби всупереч власним намірам, я дав книжці назву «Щоденник періоду дозрівання»? Даремно приятелі радили мені, аби я не давав такої назви і взагалі уникав бодай найменших натяків на незрілість. «Не роби цього, — повчали вони, — незрілість — це непристойне поняття: коли сам себе вважатимеш незрілим, хто ж тебе зрілим визнає? Невже ж ти не розумієш, що першою передумовою зрілості, без якої ані-ні-ні, є — самому визнати себе зрілим?» Але мені здавалося, що ніяк неможливо легко й дешево збутися в собі шмаркача, що Дорослі занадто проникливі й уважні, аби