Отже вона ся називала Руський Путь. Нині тілько вершок зістався по ній, такой називатся Руський Путь. Там де Пикуй і Старостина, право меджи ними. Гордий бив нарід і смілий, але що з того: як го пани в панщину взяли, гет змиршавів. То єден був ратунок у лісах. Било́ куда втікати, а лісами й на Венґри й аж до самого моря. З тих часів аж до нас дійшло много співанок:

По лісах розбійники сіділи, такі, що людий боронили, а панів рабували і палили. То вже за нашої, ніби наших дідів, пам'яти Довбуш бив. Іван, ци як, му на м'я. Отже, як мете йти в Смеречку, то вам каждий дітвак вкаже Довбушеву криницю, таку, що серед млаки з-під корча б'є.

А в Бринівці є такий яр, глибокий і дивно стрімкий. То понад него Довбуш свіжо обкоровану ялицю клав і казав нев переходити. Який парубок перейшов, бив му товариш, а той що ніт, то або сам завернув, або впав у яр та й там такой зістався, певно мертвий, бо яр дуже глубокий.

Але як панщину скасували то ся нарід тішив, то ся радував! Ци чулисте тоті співанки:

Стало народу прибувати і стали ліси рубати та й села класти. Як наш Розлуч. Кажут, що перше була Ясениця, бо там долина ширша і поля, ровені більше. А потім троха ясеничан з села вийшло і ту під нашими вершками стали ся ставити. Розлучилися з Ясеничанами та й так їх стали називати, що вони з Розлуча. Певно долина потока їм ся подобала, бо про неї навіть співают:

Але бо не самі ґазди жиють у Розлучи. Сами знаєте, що під Вінцем жиют Цигани, тих кілька хат, що такі чорні, малі, напівзавалені. Голих циганят ввидите і в літі й навіть у зимі. З чого жиют? Альо, з жебранини та й з крадежи. Хоч за крадіж сильно ґазди 6’ют. Дахто має поля стайку-дьві, дахто корову. Є й коваль меджи ними. І шваби. То вже самі знаєте що швабів стягнув до нас австрійський цар Йосиф певно, що другий, такой. Отже він прислав сюда швабів, таких, що никус не звали нашої мови, ай шварґотіли по-свому. Їм надав щонайліпше поле, файну худобу з собов привезли. Поставили си файні хати, не такі малі та й курні, що наші газди, та й си ґаздуют.

Справді: на самій середині села малий костел дерев'яною гострою вежицею вгору пнеться. Біля нього декілька кращих, побілених домів, під ґонтами, а то й бляхою. Там живуть оці Вальтери та Генґери чи Кохи, що відкілясь примандрували на наші землі. Хіба вже й тоді було їм тісно на власній?

— Про цісарів та й войни і нині ще нарід співає:

Але за давніших часів ще якось нарід жив. То за Австрії. Бо через границю всі ходили на венґерські доли на жнива. А там пшениці, пшениці! Челядина з-поміж них не видно. Отже на жнивах нарід си заробив тілько, що цілий рік було що їсти. Нихто ся не гадав. А що вже голоду такого як тепер то й нихто не чув за голоди. Отже аж тепер як Венґри інша держава, границю заперли і никого не пускают. Отже видите, що мав то бити́ єден край, бо му вкупі било добре і для гендлю і для роботи та й для їдіня. Ба, що, коль пани розділили!

— Але як таке вийшло, то й дороги запустіли. Ба, та є колія, правда, що є, але що з неї, коль їде тілько до Сянок. Перше на Ужок, на Волосянку та й в Унґвар, ци як наші кажуть Ужгород. А тепер що? Би хто челядинови голову та й руки обрубав.

— То як повідаю: запустіли та й травов поросли дороги. Ци били́сте на вершках? Такой мусілисте видіти, що з тої широкої дороги тілько піхурка зісталася. Тай та на вершку ся губит в траві, мож змилити, як хто не знає. Но тілько всього, що в Турку нев йдут хто на колію гроший не має або жалує. Тай в Шадровець ци Дзвинич імінню сіль несут, що на тих полонинах стоїт. Але то дуже вже мало ґаздів має таке іміння, що го аж в полонину дає. По поточинах пасе та й по стерни… Про іміння у нас найбільше співанок. Єдні старі-старі, а другі новітні. Певно ті, що про воли, то старі, бо тепер воли гет переводятся. Ще хто жиє під половинами, то їх держит, а вже ми то й забули, які воли.

Таких співанок много, много по цілих горах співают, а навіть як співают про любов, а таких співанок найбільше, то згадуют іміння. Анужто, послухайте:

Нарід наш, бойки, вівсом та й бульбою жиє. Ого, вже забив за венґерську пшеницю, молока й масла часом цілий рік не видит, бо йміння мало та й ледаке. От бідує на своїй лепчици та й тяжко працює. Таже співают:

Ще де ліси рубают, ще де робота на тартаках то на зарібки ходят. Але бо й лісів не стає, гет повирубували. Давно фузію мав що єден та й стріляв звіра, а нині? Тілько фузії, що в лісного та й у того Гриця, що в Сорочинах жиє та й крадькома якого цапа в лісі підстрілит. Але бо й єго вже колись тут ймили та й заперли. Фузію в стрісі знайшли.

Неодна мати так ся гадат як тота у співанці: