дітях, коли їй набирати нових звичаїв?

— Слава Ісусу Христу, та добрий день вам! — здоровить Андрій, переступаючи перелаз. Він чорнявий, під вусом, на обличчі рум'яний, завжди дбайливо поголений. У його очах є щось, чим бачить не лиш дітей і поле та будні. Тож і швидко мова з звичайних справ і новин світу сходить на його писання.

— Та дещо написавім, але не много. Зима довга, що правда, но тілько що нахти нема защо купити. То вже Настуня гойкат, аби по вечерах нє висвічувати, ай скоро лягати спати. І папір дорогий… — Все ж видістає з полички на миснику синій зшиток, один і другий та з радісним усміхом показує добутки зими.

— Та ходім за хату, увидите мої щепи. Там си сядемо та й вам дащо прочитаю.

Хата маленька, присліпувата, крита соломою. Її Андрій переніс з села у поле над потічок, над тоту Жолобину. Там виміняв у сусідів декілька стайок поля та й зажив. Біда була в селі, але й тут не добро. Але ж уже й від свекора подальше, а то лихий він та нелюдський. Та й усе поле в одному куску. Там того поля в Андрія! Вісім міхів картоплі і два мішки вівса родить, от і все. Настуня на городі, на червоній лепчиці капусти трохи виховає та такої твердої, зеленої, що в бочці потім чорна і чути її здалеку. А ще як наквасять її без соли. Бо й відки взяти гроші на сіль?

Дичок декілька посадив Андрій на городі та пощепив їх. Тепер тішаться, що будуть дітям яблука.

Голодний Брисько на припоні виє і коровиця порикує у стайні, якраз тільки такій великій, як на одну коровину.

Бідує Андрій Киселичин, розлуцький письменник.

— Та бо єнчий газда вартує заробити ци на тартаку, ци в лісі, ци в другого газди. А з Андрія який робітник?

— Та чей він вродився на пана, а не на ґазду — кажуть сусіди цвиркаючи крізь зуби й покурюючи файку. Єму би папир'я та файно із’їсти і бив би з нього писар. Такий челядин нидочого, бо він ни пан ни Іван.

Може й правда ваша ґаздове! Проте, хоч ви їсте скоромне, а Андрій бульбиці недоїдає, таки про вас нихто не знає, а Андрійову п’єсу (так він тото називає) ставили в читальні, в театрі. І то не тільки в Розлучи, але й в Яворі, на Волосянках і у Вовчім і ще гет далі, де тілько зачули про нашого Андрія. І так «Три співники» показували вам як то ґазда зібрався ґаздувати з жидом і циганом і яка тото була співка. Та тото байка!

Андрій читає тихим, м'яким голосом. Читає нову п'єсу про панщину, про брата й сестру, як утікали з панського двора та в самбірські ліси і там приставали до розбійників. Таких, що за людську кривду суд чинили на панах, панське майно людям роздавали.

— Та бо знаєте старі люди вмирают і ніхто не ме знати, як то било́ колись. А я одно чув від діда, а друге від людий, то бим списав, коби Біг дав здоровля, та й коби било́ защо купити папір та й нахту. — Такі ліси били́, чуєте, в наших горах в давнину, що кар-карезний! Гет від Самбора, а може ще відки інди тягнулися. Звір’я ружного било́ по лісах много, а народу мало. Тото десь ще дуже давно мусіло бити́, певно ще нім Христос родився, як ружні народи тягнули через наші гори на Венґри. Бо то в горах, як у горах: ліс та й каміння. І студінь. А на Венґрах ровінь, добра земля та й тепло. Там і міста, віди́ш, скорше побудували, як у нас. То тягнули долі ріками, як би нашим Дністром та й Стрийом та через вершки, де глибокі сідла йшли на Венґри. Але ми ся видит, що вже такой з них дахто сподобав си наші гори та й ліси, бо мусіли такі бити́, що лишалися тут. То тоті, що ту ся лишали і мали свої ґаздівства мусіли ся боронити від тих, що йшли. Десь по вершках городища такі били́. Ніби замки, ци фортеці, що в них ся зачиняли та й ся боронили. Та ви певно в книжках про то читаєте? Таже било́ таке коло Старого Міста, що гет боронило цілу Дністрову долину. І било́ таке на Маґурі, ба то така гора, що з неї всюда видко та й на всі боки бити годен. То на тих вершках, як люди під вівси зачали орати, виорювали камінні сокири, стріли та й ножі. А пак з’їхали пани зі Львова та стали копати, то кажут, що скарби повикопували з землі.

— Пак вже світ став більше людський і долини рік нарід замешкав. Та десь били́ князі і царі тому народови, але ту в горах не много, віди́ш, про них знали, бо тут ліси били́ великі. Хіба дахто з них войну чинив з братом, а сильно мали бути незгідливі, то втікав у гори, раз єден, то знов другий. Або як йшли войнов на Венґри, то сюда долинами рік войсько йшло. Отже тут, де наші вершки, дуже великий і славний путь вів у венґерську землю. Через той високий, що над селом.

Андрій показує круглявий вершок, один з тих, що над селом лягли подовгувастим пасмом. Це водний діл Дністра, що потягся разом від Явори й Турки аж у Дністрову долину, туди, де Дністер проривається під Магурою і вливається з Турчанщини в Старосамбірщину. З гірського потока стається молодою, веселою річкою. Оце ліворуч від вершка, що на ньому випливає з Дністрової криниці маленька смужечка води, і є Мадарашів. Через нього в’ється стежечка, гадючкою повзе полями, а потім лісом і перекидається через плаский, заораний вершок на другий бік пасма. Праворуч від неї дерев’яна вежа, що позначує найвищу точку пасма. То по цей бік пасма у поперечній долині потока потягся Розлуч двома рядами хат. А вже по той бік світу божого видно, світу! Оце гори лягли поздовжними пасмами, рівнобіжними до нашого ділу, а за кожним пасмом подовгуваста простора долина. Там і села, там і містечка, Сянки й Соколіки ліворуч, а потім селами, полями аж у Лімну і в Устріки. Станьте на вершку та й дивіться на полуднє, то то світа ввидите, світа! А ще якби шкла мав — до Турки на ринок видно, та й до Лімної на торговицю. А до одного міста і до другого добрий день би йти треба. Авже що гір, що вершків! Аж там до полонин, що ними біжить границя нашої Галичини, вже чи з Венґрами, чи як тепер з Чехами — хоч то всьо наш бойківський світок, чи він перед горами чи за ними.

— І такой має бити́ єден край, бо єден нарід на нім жиє. Ті з-за полонин носят такі самі сіраки і ходаки, як ми, і мову мают таку саму. Іно що слова мают дащо інакші. Але і в нас що село, то інакших слів має кілька. Ви дивітся: таке малейке слівце як бити́. У нас кажут бити́, у Вовчому бути, а попід границі, то майже виходить бо́ти, хоч не цівком. У Пецареві кажуть полика, в нас: нич, а ще в Волосянці: никус. Що село, то звичай, то мова.

— Отже за горами нарід богатіший, хоч бідаків між нами нигди не бракує. Але що до дороги, то била то файна й широка дорога, не така, як тепер. То, било, восько нев йде, в золоті роги трубит, упряж на конях уся золота. З лісів звір втікат та людське іміння на полонині ся пудит. Бо вже дуже в давну давнину маржина в полонинах ся пасла. Файна, велика, тлуста. Тими дорогами гнали маргу на вершки, тими дорогами й на великі ярмарки гнали та й ішли.