втомлено зауважив дон Луїджі. – Те, що відомо мені, відомо й тобі, відомо всім. Тож який сенс говорити про це?

– Я вродився цікавим. І зараз відчуваю гостру потребу полегшити душу, а якщо я по виговорюся перед тобою, людиною, котру знаю шістдесят років, то перед ким я зможу виговоритися? Про ці речі я боюся балакати навіть зі своєю жінкою.

– Ходімо звідси, – сказав дон Луїджі.

– До моєї контори, – запропонував нотар.

Нотарева контора була за два кроки від канонікового дому, на нижньому поверсі одного з будинків. Вони зайшли туди, Пекорілла увімкнув світло, зачинив двері. Сівши навпроти, старі приятелі мовчки втупились один в одного. Нарешті дон Луїджі сказав:

– Ти привів мене сюди, щоб виговоритись. Я тебе слухаю.

Нотар якусь мить вагався. Потім різко, немов відриваючи собі клапоть шкіри, мовив з рішучістю й болем у голосі:

– Бідолаха аптекар не мав до всього цього анінайменшого стосунку.

– Яке відкриття! – буркнув дон Луїджі. – Я збагнув, що тут і до чого, вже на третьому дні жалоби.

– Ти здогадався чи довідався точно?

– Я довідався про одну річ, і мені все стало ясно.

– Про що саме ти довідався?

– Про те, що Рошо спіймав свою дружину з її кузеном на гарячому.

– Так воно й було. Мені теж стало відомо про це. Може, трохи пізніше, ніж тобі, але стало відомо.

– Я дізнався про це дуже скоро, бо мати дівчини, яка служить у моєї тітки Клотільди, працює служницею в домі Рошо.

– Он як… Тоді ти, певно, знаєш, що зробив Рошо, коли застукав дружину, м’яко кажучи, під час ніжної розмови з кузеном?

– Нічого він не зробив. Повернувся до них спиною і пішов собі.

– Христе-боже праведний! І він лишив їх живими? Я порішив би обох.

– Пусті балачки… Тут, на землі честі і ревнощів, зустрічаються на диво довершені екземпляри рогоносців… І головне в тому, що бідолаха лікар був безумно закоханий у свою дружину.

– Ну, а я можу розповісти тобі, що було далі, бо знаю про це з перших рук. Мені розказав паламар… Але пообіцяй…

– Ти мене знаєш. Не проговорюся навіть під тортурами…

– Ну то слухай. Десь із місяць Рошо мовчав. Потім одного дня пішов до каноніка, розповів про перелюбство, яке відкрив, і поставив старому ультиматум: або той накаже племінникові виїхати з містечка й ніколи сюди не повертатись, або він, Рошо, передасть своєму приятелеві, депутатові-комуністу, деякі документи, що спровадять коханця його дружини до в’язниці.

– Але як він роздобув ті документи?

– Одного дня, коли Розелло кудись поїхав, Рошо зайшов до його кабінету… Так принаймні розповідали мені… Молодий практикант, що був на той час у конторі, дозволив йому увійти, а потім і залишив його там самого. Він сказав лікареві, що Розелло у від’їзді і скоро не повернеться, проте Рошо запевнив хлопця, ніби адвокат призначив йому зустріч саме на сьогодні. Настав полудень, практикантові час було йти снідати. Оскільки він не знав, що взаємини між лікарем і адвокатом змінилися, то без вагань залишив Рошо в конторі самого, і той сфотографував усе, що хотів… Я кажу сфотографував, бо, як точно відомо, Розелло ні про що не здогадувався, нічого не знав, аж поки Рошо не поговорив з каноніком. Коли ж канонік розповів племінникові про погрозу лікаря, Розелло допитав практиканта. Юнак згадав про ті відвідини і не став приховувати, що залишав Рошо в конторі самого. Розелло мав нервовий напад, вліпив практикантові ляпаса і розрахував його; потім одумався, розшукав хлопця, пояснив йому, ніби втратив контроль над собою, бо Рошо дорікав йому за те, що змусив його марно чекати, а зустрітися вони повинні були в дуже важливій справі. Розелло дав юнакові десять тисяч лір і знову взяв його на службу…

– Ото стільки розповів тобі паламар?

– Ні, про це я довідався від батька того практиканта.

– Виходить, Розелло тримав на видноті такі важливі документи?

– Цього тобі не скажу. Можливо, Рошо мав другого ключа від сейфа. А потім Розелло робить усе що йому заманеться вже багато років і з повним успіхом, отож, мабуть, він вважав себе в цілковитій безпеці… Та коли дядько розповів йому про погрозу Рошо, адвокат відчув, що земля у нього під ногами захиталася.

– Достоту так, – підтвердив дон Луїджі. – Моя тітка Клотільда, правда, вважає, ніби Рошо вдався до таких крайніх заходів через те, що закохані більше не могли критися, не могли прикидатись… Від жаги начебто.

– Якої там жаги! – сказав нотар. – Ті двоє давно звикли, адже вони любилися ще відтоді, як приїздили з коледжу до дядька на канікули. Спочатку вони ховалися з цим від каноніка, потім від Луїзиного чоловіка. Може, навіть це подобалося їм: приємне відчуття забороненої втіхи, насолода від ризику…

У цю мить постукали в двері. Постукали легенько, але наполегливо.

– Хто б то міг бути? – стривожився нотар.

– Іди відчини, – сказав дон Луїджі.

Нотар пішов відчиняти. То був комендаторе Дзерілло.

– Чого ви покинули свято і замкнулися в цій конторі? – спитав він.

– Ми вже насвяткувалися, – холодно відповів нотар.

– І про що ж ви тут розмовляєте?

– Про погоду, – сказав дон Луїджі.

– Облишмо погоду, бо вона чудова і балакати про неї нема чого… Я не збираюся грати з вами у схованки. Якщо я не поговорю з кимось, то лусну з люті. А ви розмовляєте якраз про те, що в мене сидить отут, – і комендаторе Дзерілло притулив долоню до грудей, скреготнувши зубами, наче від нестерпного болю.

– Якщо не можете далі витримати, говоріть. Ми вас слухаємо, – сказав дон Луїджі.

– А ви будете мовчати?

– А про що нам говорити? – з наївним подивом запитав нотар.

– Викладімо карти на стіл: ви щойно розмовляли про сьогоднішні заручини, про Рошо, про аптекаря…

– Таке нам і не снилося, – сказав нотар.

– …і про того бідолаху Лаурану, – провадив комендаторе, – котрий щез, як ото Антоніо Пато в «Морторіо».

Півсотні років тому під час вистави дійства кавалера д’Оріоля «Морторіо, або Страсті Господні» Антоніо Пато, який грав роль Іуди, провалився в люк під сценою, що відкрився згідно зі сценарієм, як відкривався до того сотні разів – і на репетиціях, і під час вистав. З тією тільки різницею (і це передбачено сценарієм не було), що відтоді про Антоніо ніхто і слухом не чував. Та подія перейшла у прислів’я, і про неї завжди згадували, коли люди або якісь речі зникали без сліду. Отож згадка про Пато розвеселила дона Луїджі і нотаря. Проте вони відразу опанували себе і знов прибрали серйозного і стурбованого вигляду людей, які нічого не розуміють. Уникаючи погляду Дзерілло, вони спитали:

– А до чого тут Лаурана?

– Наївні бідолахи, – з ласкавою іронією мовив комендаторе. – Невинні