водяниками та русалками. Це зараз, мабуть, уся новітня бездушна техніка повиганяла їх в інші місця, непристосовані для потойбічних веселощів. Бо ж як тебе отаке от одоробло, з виючою сиреною, гвинтом по голові шандарахне, то аж ніяких рибалок зваблювати не захочеться.

— Давай, Фрунзиковичу, давай! — збуджено вигукнув Богдан, миттєво забуваючи про всі свої сумніви. На нього нахлинув отой мисливський, чисто ментівський, азарт, про який він вже майже забув, відсторонений долею та начальством від свого улюбленого карного розшуку. — Давай, діамантовий, щоб тебе дідько взяв!

Надувний човен цілеспрямовано, не рискаючи в боки, мчався прямісінько на сліпучу зорю прожектору катера. Немов метелик на світло лампи. З темряви, переполовиненої електричним сяйвом, випірнув високий борт з великими літерами на ньому: „Рибнагляд”. Втім, літери Богдан побачив лише мигцем, коли опісля чергового звукового переляку сирени, їхній човен таки трохи відвернув і на відстані в якийсь палець, ледь не протираючи тертям свою гумову обшивку, майнув повз отих — чорним по білому — літер.

А перед тим Богдан насунув шлейку кашкета на підборіддя, увесь напружився перед небезпечним стрибком і азартно кинув до Погосяна крізь міцно стиснуті зуби:

— Життя, кажеш? Моє життя лише мені належить. Мені його ніхто в борг не давав. Зась до нього усім іншим!

І, щосили відштовхнувшись від непевної поверхні надувного човна, ще встиг відчути, як вона пішла кудись вбік разом з усією цією, зануреною у ніч, планетою. А потім… А потім з усього розмаху вдарився сонячним сплетінням об низенький леєр і крізь біль, що якось враз обпалив усе його тіло, зрозумів: вдалого стрибка не вийшло. Бо, стискаючи однією рукою автомат, Кременчук розпочав іншою рукою відчайдушного скребтися по поверхні катера, намагаючись не зірватися з неї в темну холодну воду.

Навряд чи він втримався б на ній, якби в останню мить хтось не вхопив би його за руку та буквально не висмикнув би з безнадійності болю та нічної імли на надійну палубну обшивку. Богдан мимохіть навіть здивувався тій нелюдській силі, з якою це було зроблено. А ще більше здивувався тоді, коли побачив, кому ця сила належала.

— Стояти! Всім стояти! — встиг прохрипіти, хапаючи ротом повітря, Богдан перед тим, як зустрінутись очима зі своїм рятівником. І замовк на мить мимоволі.

Худеньке дівча в завеликій для неї тільняшці, накинутій прямісінько на голе тіло, стурбовано й водночас злісно зблискувала на нього своїми, ледь розкосими, очима. Катер, ледь погойдуючись, сунув вперед за інерцією. Його двигун був уже заглушений. Десь не віддалік бубонів старенький „Вихор”: Погосян розвертав човна до транспортної одиниці рибнагляду.

— Тобі що, робити більше нема чого, як на державні катери стрибати? — з легеньким азійським акцентом визвірилося дівча, зблиснувши в напівтемряві білим-білісіньким рядом зубів. Вони якось зовсім не пасували її загальному нечепурному вигляду. А також запаху, що тягнув від неї. Запаху риби, річкової тини і якогось… Карбіду, здається?

Зброя в руках чоловіка, до речі, не справила на неї жодного враження. Як і міліцейський кашкет, міцно прип‘ятий до його голови. Дурна вона, чи що? Тим більше, що Богдан вже впізнав її. І відчував певний сором від того, що ця шпана врятувала його від ганебного падіння у воду.

— Є мені що робити, — прохрипів, намагаючись за цим трохи робленим хрипінням приховати свою збентеженість, — є, на жаль, Сонько. Куди ж це нас несе, пані капітане? Хто ще на борту є?

Ліворуч щось плюснуло й Богдан відчув легенький поштовх: Погосян пришвартувався до катера.

— Що там? — гукнув.

— Та спокійно. Поки що, — буравлячи поглядом дівчину й не повертаючи голови, відгукнувся Кременчук. — Залазьте сюди, Едгаре Фрунзиковичу. — І повів дулом автомату в бік дівчиська: — Ну, кого питаю? Хто ще на борту є?

Навіть неприхована демонстрація зброї не вразила обгорнуту тільняшкою особу.

— Та нікого, дурню! — хіба що язика не показала вона й труснула своїм жорстким і, судячи з запаху, давно не митим з милом, волоссям. По тому пробігли якісь дивні сині іскри. Та й все воно синяве-чорне було. Відьмацьке. — Нікого немає. Сама я.

— Сама? — Богдан навіть не спробував приховати здивування. — Як це — сама? Хто тебе пустив-то сюди саму?

— Ну, що тут? — з‘явилась над бортом голова Погосяна.

— Та ось… Рибачка Соня власною персоною. Знаєте ж її?

Едгар Фрунзикович примружився, вдивляючись в біляву пляму обличчя.

— Сонька? Така-в-мами-харя, чи що?

Дівчисько було сіпнулось, але враз ізнову завмерло, сторожко переводячи очі з одного чоловіка на іншого. Її маленькі груди ледь торкались дула, спрямованого на неї, автомата. Богдан спеціально не відводив його убік: нехай похвилюється. Та й…

— Агов! — раптом вигукнув він вбік чорного отвору входу до каюти. — Вилазь звідти по одному. І щоб без зброї мені!.. А то від вашої подруги лише смужки на тільняшці залишаться!

Не дивлячись на напруженість ситуації, дівча весело пирснуло, здійнявши до губ маленький кулачок.

— От дурень так дурень!.. Не треба було тебе на борт витягати. Хай би в Дніпрі охолов трохи. Я ж кажу тобі — немає більш нікого на катері.

Богдан зиркнув на Погосяна, немов допомоги від нього очікував, і попросив:

— Ліхтаря дайте-но, Едгаре Фрунзиковичу!

Той засопів. Мовчки переліз через борт. Не поспішаючи, прив‘язав мотузку човна до низенького леєра, об котрий боляче вдарився Кременчук під час свого невдалого абордажу. Сів там, спустивши ноги в кокпіт. І лише потім передав Богданові ліхтаря, якого увесь час тримав у руці.

— На, дивись, — мовив з якимсь придихом. Немов сміх стримував.

І вже за хвилину стало зрозумілим, що на катері й дійсно нікого немає, окрім молоденької бомжихи на прізвисько „Рибачка Соня”. З‘явилася вона в Гременці нещодавно, пару місяців тому. Декілька разів була затримана міліцією і рівно стільки ж разів відпущена. Потім прибилася до рибальської артілі з Раківки — району Грюкова, який, в свою чергу, був правобережною частиною Гременця. Хлопцям вона сподобалась своїм веселим норовом, справними руками й вмінням, як непогано куховарити, так і непогано битися. Певною мірою, казали, що знаменита бійка з конкуруючою артіллю з Гранітних Потоків, була виграна у великій мірі завдяки Рибачці Соні.

Сама вона мала якесь далекосхідне походження і її японського прізвища, Такаманохара, ніхто толком виговорити не міг. Тому поряд з Рибачкою Сонею ходило й більш дражливе прізвисько „Така-в-мами-харя”. Призвісько, зрозуміліше для гременецького обивателя. Але й небезпечніше, з огляду на згадані