Пауло Коельо Диявол і сеньйорита Прим

— Що надихнуло вас написати «Диявола і сеньйориту Прим»?

— Гадаю, ми завше задаємося питаннями на кшталт «Добрі ми чи злі? Що маємо робити з такою суперечністю?» Головне завдання цієї книги полягало якраз у тому, щоб показати: хай які сильні будуть ці внутрішні конфлікти, ми здатні їх подолати. Ми здатні зробити крок до ліпшого життя в тому розумінні, що бути добрим — набагато розумніше й набагато практичніше, аніж бути злим.

— Ця книга — про битву між добром і злом. Чи не здається вам, що ця боротьба точиться в кожному з нас?

— Ми — щось на зразок поля бою між янголами та демонами. У нас і справді є те, що нам годі пояснити, — приміром, недобрі думки, проте ми здатні контролювати їх і обирати в собі добро. Саме так чинить героїня цієї книги — Шанталь.

— Чи не розкажете про сам творчий процес? Як ви пишете свої книги?

— Я пишу всього по одній книзі кожні два роки, бо перш ніж сісти й написати книгу, я даю їй дозріти у своїй свідомості. Тому навіть зараз, розмовляючи з вами, я відчуваю, як щось діється в мене в голові, щось зріє в душі, — дуже глибоко, у підсвідомості. Це надзвичайно захопливо — з одного боку вам потрібні крила для вільного польоту, а з іншого боку — коріння. Слід пам’ятати про своє коріння. Тому щоразу, коли я збираюся сісти й написати книгу, не знаю чому, але я мушу повернутися до Бразилії, щоб знову відчути, як живе моя країна, відчути єднання зі своїм народом, який наділений містичною здатністю не відокремлювати реальність від вимислу, — це магія в матеріальному світі — у ній поєднується геть усе. Аби написати книгу, мені необхідна саме ця атмосфера.

ВІД АВТОРА

Найперша легенда про Поділ з’явилася ще в древній Персії. У ній мовиться, що бог часу, створивши Всесвіт, побачив: попри гармонію, що панує всюди, у Всесвіті бракує чогось надзвичайно важливого, — богові часу бракувало супутника, разом з яким можна було б милуватися всією цією красою.

Тисячу років молиться бог про народження сина. Історія замовчує, до кого міг звертатися всемогутній, єдиний і верховний владар усього сущого. Проте він молиться, і зрештою молитва його почута.

Втім, усвідомивши, що невдовзі здобуде жадане, бог часу кається в скоєному, бо розуміє, що відтепер порушиться хитка рівновага. Та надто пізно — немовля, яке він виношує в утробі, вже на шляху в цей світ. Тільки й спромігся бог слізними благаннями домогтися того, аби воно розділилося навпіл.

Якщо вірити цій легенді, народилися в бога часу близнюки: за його молитви з’явилося на світ Добро (Ахурамазда), а за каяття — Зло (Аріман).

Стривожений бог робить усе можливе, аби першим з утроби вийшов Ахурамазда, який стримуватиме й приборкуватиме Арімана і не дасть братові накоїти у Всесвіті лиха. Проте Зло, як відомо, підступне та метке, — в останню мить пологів йому вдається випередити Ахурамазду й першим побачити світло зірок.

Опечалений бог часу вирішує дати Ахурамазді союзників, — і створює він рід людський, який буде битися з ним пліч-о-пліч, аби не дати Злу-Аріманові взяти гору й оволодіти цим світом.

За перською легендою, рід людський створений як союзник Добра і, якщо вірити традиції, Зло врешті-решт буде переможене. Утім, через багато сторіч з’являється інша легенда, і з неї ми дізнаємося протилежну версію — людина є знаряддям Зла.

Думаю, більшість читачів знає, про що йде мова, — у райському саду, маючи все, що тільки можна побажати, живуть собі чоловік і жінка. Для них існує лише одна-єдина заборона: вони за жодних обставин не повинні пізнати, що таке Добро й Зло. Господь-Вседержитель каже їм: «Але з дерева знання добра й зла — не їж…» (Книга Буття 2: 17).

Та одного чудового дня з’являється змій, він дає слово честі, що це пізнання — найважливіше за все на світі, навіть за сам рай, і що чоловікові з жінкою конче необхідно заволодіти ним. Жінка спочатку відмовляється, кажучи, що за непослух Бог пообіцяв скарати їх на смерть, однак змій запевняє, що нічого такого не трапиться. Навпаки, — щойно вони пізнають Добро й Зло, як стануть богорівними.

Єву вдається переконати, — вона куштує заборонений плід сама й дає шматочок Адамові. Цієї самої миті споконвічну едемську рівновагу порушено: Адама з Євою проганяють з Раю й проклинають. Однак при цьому Бог промовляє загадкову фразу, в якій цілковито визнає правоту змія: «Ось став чоловік, немов один із Нас, щоб знати добро й зло».

І в цьому випадку (достоту як і в легенді про бога часу, який благає про щось, попри те що сам є повновладним і одноосібним владарем Всесвіту) Біблія не пояснює, з ким розмовляє єдиносущий Бог і чому він, якщо він єдиносущий, промовляє «один із Нас».

Хай там як, а рід людський від самих своїх витоків приречений жити у вічному Поділі між двома протилежностями. Такі ж само сумніви щодо наших предків охоплюють і нас з вами, і ця книга, написана мною задля спроби прояснити їх, користається деякими легендами, які виникли в різних куточках світу, але розповідають про одне й те саме.

Книга «Диявол і сеньйорита Прим» завершує трилогію «Сьомого дня…», куди входять «На березі Ріо-П’єдра сіла я і заплакала» (1994) й «Вероніка вирішує вмерти» (1998). Усі три розповідають про один тиждень із життя простих людей, які несподівано опинилися перед лицем смерті, влади, кохання. Я завжди вважав, що найглибинніші трансформації, як у людській душі, так і в житті суспільства, відбуваються в дуже стислі терміни. Саме тієї миті, коли ми цього чекаємо найменше, життя кидає нам виклик, аби перевірити нашу мужність і волю до поступу. Цієї миті життя не дозволить нам удавати, ніби нічого не сталося, чи виправдовуватися, буцімто ми ще не готові.

На виклик слід відповідати негайно. Життя не вертає назад. Тиждень — термін більш ніж достатній, аби вирішити, приймаємо ми свою долю чи ні.

Буенос-Айрес, 2000

І запитав Його один із начальників, говорячи: «Учителю Добрий, що робити мені, щоб вспадкувати вічне життя?»

Ісус же йому відказав: «Чого звеш Мене Добрим? Ніхто не є Добрий, — тільки Сам Бог!»

Євангеліє від Луки 18: 18— 19

***

Ось уже років із п'ятнадцять старенька Берта щодня виходила з дому й всідалася на призьбі. Мешканці Віскоса знали, що так воно й ведеться в людей літніх, — вони думають про минуле, згадують молодість, споглядають світ, до якого вже майже не належать, шукають, про що б