Євген Коновалець. Причинки до історії української революції

Вступ

Події, що прийшли після трьохлітнього періоду останньої української революції, відсунули тогочасні випадки настільки далеко назад, що сьогодні вже дійсно важко кидати туди поглядом і займатися їхніми нюансами. Сьогодні 1917–1920 роки цікавлять в першу чергу істориків. Для широкого загалу українського громадянства, а тим більше для активних громадсько-політичних діячів, вони перестали бути актуальні. Вони перейшли вже до традиції. Довкола подій минулих кільканадцяти літ починає творитися легенда й поодинокі випадки з того часу вже тепер окутані такою густою сіткою переказів, що за нею гине сама історична подія.

Ці спомини мають дати матеріал першому історикові української революції, що не буде цікавитися настроями того чи іншого революційного діяча — автора споминів, а тільки візьметься передусім стверджувати факти, що про їх дійність не можна буде сперечатися. Самі голі факти найкраще допоможуть йому накреслити характеристику революційного часу й груп та осіб, які той час висунув. Я постараюсь подати на цьому місці до загального відома низку фактів, що їх або замовчено досіль, або перекручено. Як комендант СС і голова стрілецької ради я мав можливість пильніше придивитись до цілості стрілецького життя й мав більше нагоди пізнати взаємини між нашою організацією та всім іншим революційним рухом тодішнього часу. Ось може саме завдяки цій обставиш мої уваги матимуть такий-сякий інтерес для тих, хто цікавиться, чи буде цікавитись добою 1917–1920 років в історії України.

Нав'язуватиму свої спомини до закидів проти січових стрільців, що грозять укоренитись у громадянській думці сьогочасного громадянства та перейти до історії. Я далекий від бажання шукати виправдуючих аргументів на все, що торкається січового стрілецтва та, зокрема, моєї особи. Тим більше, не можу вважати всіх моментів з історії січових стрільців безумовно правильними й доцільними. Січові стрільці самі не замикають очей на власні промахи і не стараються закрити їх другим.

Найбільшим нашим лихом є відсутність цілості архіву січових стрільців. Віримо, що прийде час, коли й архівні документи побачать світ і будуть підтвердженням понижчих заміток. Поки що треба користуватись здебільшого пам'яттю і тому поминути мовчанкою все те, що вже стерлось з пам'яті. Рівно ж віримо, що прийде час, коли не словами про минуле й не архівними документами будемо з'ясовувати суть невмирущої стрілецької ідеї.

Початок існування січового стрілецтва. Довкола розгону Центральної Ради

При оцінці діяльності січового стрілецтва та при характеристиці ролі січових стрільців у якому-небудь періоді української революції треба мати постійно на увазі середовище, в якому вони перебували: небувалий хаос і анархія та реальні умови, серед котрих організація січових стрільців розвивалася й проіснувала два роки. Головні замітки, що їх у різному виді зустрічаємо на сторінках післяреволюційної літератури різного напрямку, як ось, наприклад, щодо наших "амбіцій" та "політиканства", є саме: витвором незнання або легковажного відношення до того важливого моменту.

З’їжджаючись до Києва з різних московських таборів з постановою служити в українській армії (думка про творенні легіону виринула тільки згодом, коли українська правильна армія показалася фіктивною), ми не тільки не мали ніяких "амбіційних планів", але, навпаки, були надмірно наївними ідеалістами. Ми були дуже молоді й дуже недосвідчені. Все воно вкупі: ідеалізм, молодість, недосвід і наївність — почали мститися на нас з перших наших починів на київському грунті. Найбільше попеклись ми на нашій вірі у провідників тодішнього українського революційного руху. Вони користувались у наших очах недосяжним авторитетом. І хоч як болюче відчували ми їхню нехіть до нашої ідеї, самостійної та незалежної Української держави, проте ми не зневірювались у них. Та швидко ми були змушені ставитись критичніше до діяльності діячів Центральної Ради, бо бачили наочно, що їхня політика вводить у краю замість ладу щораз більшу анархію, яка не тільки виключає організацію війська, але веде державу до неминучої руїни.

Це було в кілька тижнів після приходу німців до Києва і з того часу дарується т. зв. "політиканство" січових стрільців.

Будучи складовою частиною київського гарнізону, ми, природна річ, мали раз по раз діла з німецьким військовим командуванням. Разом з німцями брали ми участь в обеззброєнні київських мешканців (відомих із своєї "лояльності" до української влади), разом робили експедиції на провінцію, де ще вдавалось більшовицьким емісарам організувати ворожі виступи. Таким робом ми пізнали настрої, пануючі в німецькому командуванні, бачили їхнє відношення до питання творення правильної української армії (у справі якої, до речі кажучи, українське військове міністерство не робило ніяких поважніших заходів!) й знали про зростаюче обурення німців політикою Центральної Ради. Ми бачили, що при продовженні тієї політики конфлікт є неминучий, хоча не уявляли собі ще, в які форми в кінці він виллється. Розмови на цю тему велись у тісному колі стрілецької ради й поза неї не виходили. За два тижні перед гетьманським переворотом ми дізнались про намір німців форсувати Павла Скоропадського на гетьмана України та розв'язати Центральну Раду. Я поінформував тоді про це негайно членів Центральної Ради Лизанівського, Чечеля й Шрага, соціал-революціонерів, що одні з усіх політичних партій старалися тримати зв'язок з нашою військовою організацією. (Пригадую, що на засіданнях стрілецької ради підносились голоси проти тодішньої монополізації всього державного життя есерами, але з другого боку треба було визнати, що це був тоді найбільше жвавий елемент). В кілька днів пізніше, не дочекавшись відповіді, я пішов до проф. Грушевського, якому передав ті самі відомості. На це запевнив мене проф. Грушевський, що нічого лякатися, що він сам навідувався у німецькому командуванні й говорив з представником німецького командування полковником Штальценбергом та що він має певні відомості, що Центральній Раді рішуче нічого не загрожує. Лише ця виразна й категорична заява голови Центральної Ради була причиною, що напад німців на будинок Центральної Ради (28 квітня) заскочив нас неготовими. Проф. Грушевський користувався тоді таким авторитетом у нас, що після його заяви ми закинули думку зміцнити охорону Центральної Ради та поставили, як звичайно, лише почесні стійки. Звістка про зайняття Центральної Ради відділом німецького війська й про скандальне