проти націонал-соціальної ідеї, а власні його уявлення про націю – уявлення консервативно-австрійські. Народи Австро-Угорської імперії, як уже мовилось, у сукупності своїй нації не складали. Національно-визвольні тенденції були там відцентровими, а всі доцентрові сили так чи так пов’язувалися з єдністю держави. Вона не просто (як у інших централізованих імперіях) ототожнювалась з нацією, вона її цілковито заступала. Коли така держава згинула, для тих її колишніх громадян, які не були чехами, або поляками, або угорцями, а були тільки австрійцями, поняття «нація» неминуче мусило одержати присмак чогось ефемерного. Певна річ, на перехідному етапі, коли стара – справді ефемерна – імперська цілісність уже загинула, а нова, національно-австрійська, ще не склалась. Від цієї ефемерности одні австрійці тікали в німецький націоналізм, інші ж робили ставку на інтернаціональне. Музіль належав до останніх. Він завершує своє есе такими словами: «Народ, який першим знайде вихід з глухого кута імперського націоналізму до нового можливого світопорядку й усі дії котрого будуть освітлені цим подихом майбутнього, незабаром стане народом провідним…»

Специфічно музілівське ставлення до війни й повоєнного світу пояснювалось і деякими причинами індивідуального характеру. Музіль не випадково обрав спочатку професію інженера. Він мав саме інженерний розум – гострий, точний, сухуватий, підкреслено раціональний, напрочуд дисциплінований. І в шанцях поводився як інженер: був командиром зібраним, спокійним, ледь відчуженим, але сповненим відповідальности. Він робив свою справу, як роблять її справжні фахівці. Й оскільки виконувалась вона добре, Музіль не міг лишатися до неї цілковито байдужим. То були п’ять років, котрі з його життя ніяк не викинути. На романі «Людина без властивостей» музілівський інженерний розум, «інженерний» підхід до художньої творчости позначився багато в чому інакше. Але тут він виявив себе так. Це одна з численних його суперечностей.

Повоєнна інфляція позбавила Музіля решти грошей, успадкованих після батька, і він уперше змушений був сам утримувати себе й дружину. Служив у міністерстві закордонних справ, потім у військовому відомстві. Там йому запропонували високий оклад і полковницьку посаду з перспективою кар’єри, але він відмовився, не бажаючи нічим серйозно себе зв’язувати, нічим, що могло б завадити його роботі письменника.

Робота ця не переривалася з часу закінчення війни ні на хвилину. Не лише в чиновницькій рутині, а й у діяльності театрального критика, рецензента, журналіста бачив Музіль прикру, ненависну перешкоду. І з 1923 року вже назавжди полишає службу, скорочує до мінімуму побічні літературні заробітки, займаючись своїми п’єсами, оповіданнями й, певна річ, величезним, нескінченним, так ніколи й не завершеним романом. І в міру того, як роман розростався, як ускладнювалась його концепція й деякі її аспекти ставали нерозв’язними, Музіль дедалі рідше й рідше дозволяв собі відволікатися для заробітку на прожиття. А проте він був до певної міри снобом, і костюм од кращого кравця чи обід у дорогому ресторані лишалися чимось для нього само собою зрозумілим…

Тривалий час Музіль дуже бідував, живучи на межі злиднів. У його архіві зберігся сповнений трагізму документ під назвою «Далі я не можу». Зацитуємо його: «Гадаю, мало є людей, що ледь животіють у такій, як я, невлаштованості, коли, звичайно, не брати до уваги самогубців, долі яких мені навряд чи пощастить уникнути». Цей відчайдушний зойк був почутий і постало щось на зразок товариства добровільних жертводавців (одним з ініціаторів був, як зазначалося вище, Томас Манн, організатором – професор Курт Ґлазер, директор Державної бібліотеки мистецтв у Берліні). Матеріальний стан письменника дещо поліпшився, але гордість його була вражена – гордість людини й митця, котрий знав собі ціну.

Музіля, – я вже згадував це, – мучили два взаємовиключні почуття: зневага до слави, визнання, й пекуча заздрість до щасливіших, як йому здавалося, колег – Томаса Манна, Фойхтванґера, Леонгарда Франка, Стефана Цвайґа, Йозефа Рота, найпаче ж – до Франца Верфеля й Антона Вільдганса. Він навіть запевняв, нібито в 1931 році переїхав з Відня до Берліна на знак протесту проти того, що австрійці оголосили покійного Вільдганса «великим поетом»; насправді ж Вільдганс помер лише 1932 року. Він узагалі не був приємною людиною, цей Музіль, – жовчний, хворобливий, змучений, особливо наприкінці життя. Стоїцизм давався йому нелегко, і в стані роздратування він був здатний на щось лихе: скажімо, звинуватити Броха, з яким приятелював, мало не в плагіаті…

А проте секрет письменницького успіху цікавив його і як теоретична проблема; свого часу він мав намір писати на цю тему книжку. Його власна доля могла би слугувати в ній одним із яскравих неґативних прикладів. Уже публікація «Тьорлеса», як знаємо, зробила Музіля відомим. І якщо критика без особливої доброзичливости зустріла новели з книжки «Поєднання» (1911), то гучний, скажімо так, успіх «Трьох жінок» (1924) може розглядатися як певна компенсація. В 1932 році за п’єсу «Мрійники» Музілю було присуджено Кляйстівську премію, в 1924 – Художню премію міста Відня, в 1929-му – премію Герхарта Гауптмана. Після того, як 1929 року вийшов у світ перший том «Людини без властивостей», знавці визнали Музіля тим митцем, котрий зробив для німецької літератури не менше, ніж Пруст для французької; Т.Манн назвав цю книжку «художнім почином, надзвичайне значення якого для розвитку, піднесення, одухотворення німецького роману поза всяким сумнівом»; для Арнольда Цвайґа Музіль є «втілення того кращого, що спроможна дати австрійська література»; Брох сказав, що Музіль належить до «абсолютних епіків світового формату». Отже, він аж ніяк не був обійдений увагою. Але – у вузькому, в найвужчому колі. За життя він так і не став письменником модним, так і не здобув прихильности публіки.

Беззаперечно, книжки Музіля не відзначаються простотою й приступністю. Зокрема – «Людина без властивостей». Втім складність «Зачарованої гори» не завадила її авторові стати письменником широковідомим і високооплачуваним. Але між Маном і Музілем є істотна відмінність: Музіль, як і чимало хто з австрійців, був у певному розумінні літератором «непрофесійним».

Закони моди поширюються й на виробництво культурних цінностей. Письменник за таких умов змушений регулярно (бодай кожні три-чотири роки) «оновлюватися», випускаючи в світ книжку. Не тільки з міркувань фінансових, а й рекламних: щоби про нього не забули. Музіль же публікувався мало, бо писав повільно й важко, а в ході накопичення досвіду й удосконалення