майстерности – дедалі повільніше й дедалі важче: зростала його вимогливість до себе й непомірними ставали завдання, які він собі ставив. Зростали й сумніви у правильності обраного шляху.

Услід за першим томом «Людини без властивостей» видавець Ернст Ровольт (з цілком зрозумілих комерційних та й дружніх міркувань) хотів якомога швидше опублікувати другий. Але Музіль ніяк не вкладався в терміни, зумовлені угодою. Ровольт просив, погрожував, зрештою, припиняв авансові виплати, потім, зглянувшись на бідування автора, сам їх поновлював. Нічого не допомагало. Музіль хотів працювати швидше (адже йому конче потрібні були гроші!), намагався підкоритися вимогам ринку – і не зміг. Єдине, чого видавець домігся, так це згоди, мало не силком вирваної, на випуск в 1933 році перших тридцяти восьми розділів другого тому. А коли наступні двадцять розділів не вдалося видати в 1938 році у Відні через «аншлюс», письменник, хоч і позбавлений засобів до існування, зітхнув з полегшенням: він не вважав ці розділи цілком завершеними, та й взагалі, на його думку, роман краще видавати цілком, коли він буде дописаний.

У 1936 році Музіль несподівано одержав пропозицію скласти невелику книжку зі своїх ранніх речей малого жанру – творів, розпорошених по старих журналах, а частково й зовсім не публікованих. Він назвав її «Прижиттєва спадщина». Це був натяк на його становище в літературі, на ставлення до нього преси й публіки – шанобливе й водночас позбавлене живого інтересу. Так зазвичай ставляться до гідних поваги небіжчиків. У короткому передньому слові Музіль писав: «Епоха, яка спородила взуття на замовлення, виконуване з готових деталей, і конфекційний костюм з індивідуальною підгонкою, здається, намірилася створити й поета, складеного з готових зовнішніх і внутрішніх частин. І поет, який створив себе за власною міркою, вже майже повсюдно перебуває в глибокому відриві од життя, і його мистецтво має те спільне з небіжчиком, що вони обидва не потребують ні даху над головою, ні їжі, ані питва. Ось так прижиттєвість сприяє спадщині. Це й справило вплив на назву й виникнення сеї книжчини».

За дивним, хоча й аж ніяк не містичним, збігом обставин «Прижиттєва спадщина» – остання книжка, яку готував до друку сам Музіль. Потім настала шістнадцятирічна пауза, під час якої письменник якось непомітно відійшов у кращий світ: у «Франкфуртер цайтунґ» некролог складався з двадцяти одного слова, швейцарські газети були трохи щедрішими. А проте, ще в 1940 році, Музіль, коли жодна газета не відгукнулася на його шістдесятиріччя, сказав: «Усе виглядає так, ніби мене вже нема…»

Німецький літературознавець Г.Арнтцен у статті «Роберт Музіль і паралельні акції» назвав ще одну – цього разу ідеологічну – причину того прижиттєвого забуття, яке огортало письменника. Кажуть, така доля кожного письменника, який випередив свій час; Арнтцен із цим незгодний: «це не була доля, це були «паралельні акції», так звані обставини. їхньою волею Музіль залишався в тіні. Й такою була їхня воля не тому, що Музіль випередив свій час, а тому, що він ішов за ним слід у слід. За це час його й іґнорував». Адже Музіль, вважає критик, у романі «Людина без властивостей» створив «чи не найзначнішу епічну сатиру в німецькій літературі нашого століття».

Посмертна слава Музіля, здавалось би, суперечить уявленню про нього як про сміливого критика системи, якого бояться й тому замовчують. У 1952 році Адольф Фрізе перевидав повністю «Людину без властивостей», та ще й з усіма чернетками, варіантами, нотатками, в 1955 – опублікував «Щоденники, афоризми, есе й промови», в 1957 – «Прозу, драми, пізні листи». Розпочинається музілівський ренесанс, можливо, не такий бурхливий і хворобливий, як кафкіанський, але все ж досить прикметний. Провадиться робота над рукописними архівами, їх систематизацією, науковим коментуванням, їх випуском у світ (в 1976 р. з’явилися два величезних томи «Щоденників», у 1978 – дев’ятитомне зібрання творів і т.п.). Симптоматичнішою є офіційна рецепція. Музіля підносять над усе. Музілю курять фіміам. Але, за словами вже згаданого Г.Арнтцена, «рідко траплялося, щоб творчість якого-небудь письменника, забутого сучасниками, так швидко огорталась забуттям слави… У письменника Музіля виривали кігті й зуби й видавали його за таку собі милу тваринку, зіткану з містики й іронії, з оксамитними лапками й граціозними рухами». В центрі уваги охоронного літературознавства опинялося те, що так чи так пов’язувало письменника з декадансом або могло бути витлумачене як такий зв’язок. Усе це й стало насправді специфічною формою забуття…

У нотатці «Пам’ятники» (вона ввійшла до есеїстської частини «Прижиттєвої спадщини») є слова: «…Чому пам’ятники споруджують саме великим людям? Це здається особливо вишуканою підступністю. Оскільки в житті їм не можуть більше зашкодити, то їх мовби кидають, з меморіальним каменем на шиї, в море забуття». Це Музіль сказав і про себе, про те, якою бачив посмертну свою долю. Він передбачив її досить точно. Не завдяки «пророчому дару», – просто він не мав ілюзій.

Думається, що Музіль, як і деякі інші австрійці, все ж таки в певному розумінні обігнав свій час. Він творив громіздкий, сказати б, зовсім «не сценічний» роман про габсбурзьку монархію – про ту, якої вже нема, яка сконала й навіть коли існувала, була якимось безглуздим пережитком. Кого тоді, перед розверзлими прірвами, цікавив цей замшілий Франц-Йосиф з усім його обшарпаним театральним реквізитом? Серед потенційних Музілевих читачів 30-х років було мало таких, хто підозрював, і ще менше таких, хто знав, що Австрія – це в чомусь приклад, певна модель їх власного минулого, нинішнього й навіть майбутнього, що недуги, які мордували Дунайську імперію, багато в чому стануть і їхніми недугами, їхніми живими, нерозв’язними проблемами, що її кризи й біди, розвинувшись і поглибившись на дещо іншому історичному ґрунті, заведуть у глухий кут цілі держави. Сьогодні в Європі, в Америці й на землях колишнього Радянського Союзу це бачать усі. І таке бачення – теж одна з причин музілівського ренесансу.

* * *

18 брюмера Адольфа Гітлера застало Музіля в Берліні. Пам’ятаємо, ще в «Тьорлесі» він дещо подібне передбачив і відтворив – хай і в зменшеному, суто приватному вигляді, – атмосферу майбутніх нацистських концтаборів. Отож ні підпал рейхстагу, ані наступні репресії його не вразили, оскільки не були для нього, на відміну від багатьох інших людей його кола, цілковитою несподіванкою. Висловлюючи в щоденнику своє ставлення до цих подій, Музіль обмежується холоднуватими сентенціями: «Німці охоче дозволяють дурням керувати собою…», «Одна людина