Володимир МИХАНОВСЬКИЙ ПАРІ Оповідання

— Лаго, я до тебе! — гукнув захеканий лаборант, зупинившись на мить у дверях.

— Бачу, що до мене, Джоні, — спокійно відказав Лаго, копирсаючись в осцилографі.

— Слухай-но, Лаго, — сказав хлопець, — ти повинен мене виручити.

— Чому повинен? — пробасив робот.

— Ет, не прискіпуйся до слів. Просто я прошу тебе.

— Це інша річ.

— Прошу ось про що. Ти ж граєш у шахи?

— Припустимо, — поважно зронив Лаго, навіть інтонацією наслідуючи шефа.

— І граєш на рівні міжпланетного гросмейстера, — гаряче додав Джоні й відкинув рудого чуба.

— Припустимо.

— А я… — ніяково затнувсь Джоні, — побився, розумієш, об заклад з людиною, Удіно з ядерного, що виграю в нього бодай одну партію матчу.

— Матчу?

— Еге, з чотирьох партій. Розумієш, зірвалося з язика.

Лаго на мить припинив роботу і здивовано подивився на людину. Тверезому мозкові робота важко було збагнути, як це можна зачинати спірку з такими мізерними шансами на перемогу.

— Ймовірність виграти близька в тебе до нуля, — авторитетно сказав Лаго, знову беручись до приладу. — Удіно грає досить пристойно, а ти… — не скінчивши, робот безнадійно махнув своєю велетенською кінцівкою.

— Знаю і без тебе. Не за тим я прийшов, — зів’ялим голосом проказав Джоні. — Допоможи мені, Лаго!

— Але що мені робити, лаборанте? Може, задвійникуватись під тебе і схрестити шпаги з Удіно?

У відповідь Джоні пробелькотів щось радісне.

— Проте, загримувавшись під людину, — казав далі Лаго, — я наражаюся на небезпеку. Як тільки це виявиться, шеф негайно звелить розібрати мене на деталі. Ти знаєш — такі випадки бували, і не раз. А я не маю наміру припиняти своє існування…

В лабораторії запанувала тиша. Лаго зосереджено копирсався в монтажі. Джоні відійшов од нього й присів на ріг столу, меланхолійно дивлячись у простір.

— Але я заклав свій двотижневий заробіток, — жалібно сказав Джоні.

— Плакали твої грошики, — добродушно відзначив Лаго, протираючи екран.

У кімнаті гусла вечірня сутінь. Здавалося, вона вливається у вузькі й високі, схожі на бійниці, вікна і розпліскується по кутках.

— Послухай! — вигукнув раптом Джоні і рвучко зіскочив на підлогу. — Мені спала на думку одна ідея. Тобі не треба гримуватися. Ти просто прийдеш у клуб і станеш поруч з моїм стільцем. Перш ніж зробити хід, я простягатиму руку то до однієї, то до другої своєї фігури, начебто обдумуючи кращий варіант. Якщо хід буде правильний, ти непомітно торкнешся під столом моєї ноги, і я знатиму, як ходити.

Лаго відірвавсь од роботи і з цікавістю слухав Джоні. Робот був зовсім молодий. Йому не виповнилося й чотирьох літ, і він не встиг іще засвоїти всі можливі хитрощі, на які йдуть подеколи його творці — люди. Окрім того, курс пристосування до обставин читали роботам, як відомо, тільки на шостому році їхнього життя.

— Але ж хто-небудь може помітити? — сказав Лаго, коли Джоні замовк.

— Дурниці, — палко заперечив Джоні. — В клубі буде таке стовковисько… Ставки ростимуть, мов на дріжджах… Ну, то як? — Джоні опустив на плече Лаго руку. — Згода?

— Коли гра?

— Сьогодні ввечері.

— Ні, — сказав Лаго, подумавши, — не прийду.

— Але чому?

— Зайнятий, бачиш? — робот кивнув на розкидані нутрощі приладу. — Завдання шефа.

Джоні зрозумів, що це квола відмовка: як правило, шеф перевіряє виконання такого роду завдань по суботах, а сьогодні тільки четвер. Та Джоні знав — сперечатися з Лаго в таких випадках надаремне. Отож він вирішив застосувати останній засіб, ризикований і суворо заборонений.

— Ось що, Лаго, — голос Джоні був вкрадливий і змовницький. — Ти хотів би дістати новий нейтритовий клапан для серця?

Джоні побачив, як після його слів спалахнули фотоелементи Лаго. Хапальний рух, що його зробив робот, був красномовніший за будь-які слова.

— Я дам тобі клапан, — вів далі Джоні, — і про це ніхто не знатиме, але за умови, що ти зробиш мені невеличку послугу, про яку я тебе прошу. Домовились?

Лаго повільно кивнув.

— Отже, я чекаю тебе в клубі о дев’ятій, — сказав Джоні, причиняючи за собою двері…

На той час, коли мали розпочати гру, клуб, як і передбачав Джоні, був переповнений.

Довкола шахового столика, поставленого серед зали, з’юрмилися люди. Переважна більшість роботів розташувалась подалі — вони могли спостерігати гру і з певної відстані.

Джоні, на обличчі якого проступало хвилювання, кінець кінцем заходився розставляти фігури. Лаборантові пальці дрібно тремтіли. Його супротивник, довготелесий Удіно, спокійнісінько сидів на стільці, смокчучи цигарку й попихкуючи веселими кільцями диму.

Джоні нервово позирав на годинника. Час було починати, а Лаго не з’являвся. «Хіба забув?» — подумав Джоні й тут же відкинув цю думку: роботи, як відомо, ніколи нічого не забувають, якщо їм спеціально не розмагнітити блоків пам’яті.

Уболівальники нетерпляче гули, чекаючи початку гри.

— Ну що ж, давай, — кинув Удіно, гасячи в попільничці недокурка.

Добровільний суддя з уболівальників натис на годинникові пускову кнопку — і гра почалась.

На кожну партію було відведено небагато — всього п’ятнадцять хвилин.

Спочатку Джоні якимось чудом підтримував позиційну рівновагу. Але він обмірковував кожен хід неприпустимо довго, і стрілка його годинника невблаганно повзла до фатального прапорця. Тож ні для кого з тих, хто оточував гравців, не було несподіванкою, коли Джоні в уже досить хисткій позиції прострочив час, і йому зарахували поразку.

«Взяти себе в руки! Все ще можна виправити. Тільки не хвилюватися». Джоні хапливо кинув до рота й ковтнув заспокійливу таблетку, а Удіно тим часом перевів годинника.

Проте й таблетка не допомогла. Друга партія скінчилась так само, як і перша, — поразкою Джоні. Щомиті лаборант одривав погляд від дошки, його сповнені хворобливого блиску очі, здавалося, шукали когось між присутніх.

У передостанній, третій партії Джоні досить швидко примудрився дістати безнадійну позицію. Його король підпав під узгоджені удари ферзя, слона й тури супротивника. Мат здавався невідворотним, і Джоні вже простяг був руку, щоб перевернути короля на ознаку капітуляції, коли раптом хтось з уболівальників боляче наступив йому на ногу. Зморщившись, Джоні підвів голову, щоб вилаяти недотепу, і мало не крикнув з радощів: поряд стояв Лаго.

Певна річ, король Джоні відмовився від свого наміру капітулювати, і недарма: доля змилостивилась над його величністю.

Уболівальники довкола гравців стали тісніше.