УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИЙ СЛОВНИК МОВНИХ І ФРАЗЕОЛОГІЧНИХ ВІДМІННОСТЕЙ (Текст російською мовою набрано письмівкою)

Юрій Завгородній Віднайдений скарб української фразеології Один з невідомих словників

Створення невідомого фразеологічного словника, про який піде далі мова, його походження, автор чи автори — все поспіль виявилося не тільки для мене досить загадковою історією, яка давно вляглася на межі необхідности вже й детективного розслідування, вляглася і ніяк не зрушить з тої межі, бо так і не знайшлося досі жодного свідка, щоб з перших достовірних відомостей розпочати надалі активніші пошукові роботи. Понад три роки тому я вже розповідав про нього на сторінках газети «Слово Просвіти», після чого в ній час від часу друкувалися деякі сторінки з цього словника. Оскільки від того часу майже нічого не змінилося, то я повторю ту розповідь для нових читачів з деякими уточненнями і доповненнями.

Я звернувся тоді до читачів газети з надією, що, можливо, відгукнеться хто-небудь із тих, в кого могла зберегтися хоч якась інформація щодо вірогідного або й реального автора чи упорядника словника, що колись дістався мені без жодної назви й жодного натяку на своє походження. На жаль, до розгадки цієї історії мені й досі майже не вдалося наблизитися. Лише хтось поділився здогадом про можливу причетність до цієї роботи харків’янина Назара Петренка, котрий був засуджений більшовиками разом із більш відомим політичним діячем — Всеволодом Голубовичем та іншими однопартійцями на процесі 1921 року проти членів Української партії есерів. Начебто міг той Назар Петренко в сибірському засланні заходитися коло такої праці, бо мав до цього потяг і здібності. Це якось збігається з моїми давнішими відомостями, бо машинописний варіант словника, з якого я зняв для себе копію 1964 року, був справді привезений з Сибіру. Можливо, гіпотетичний автор цієї роботи мав під руками якісь інші словники та праці з мовознавства (словник Б. Грінченка — без усякого сумніву), щоби укласти свого вибіркового в одному напрямку словника. Можливо, це й справді міг бути вже згаданий Н. Петренко, який після відбуття свого концтабірного терміну не став повертатися в Україну, а його подальші сліди загубилися у сибірських безкраях (мабуть, він десь там працював деякий час, поки не був заарештований вдруге і засуджений вже «без права на листування», що означало термінологією тодішніх каральних органів попросту розстріл). Варіантів можна вигадати багато, бо його подальша доля після першого засудження і заслання мені невідома, хоча сам В. Голубович після першого суду був незабаром амністований, навіть досить активно співпрацював з більшовицьким режимом і був знищений тим режимом вже дещо пізніше — у тридцяті роки…

Мені завше стає журно й тривожно на душі, коли згадуються два поетичні рядки, колись написані латишем Кнутсом Скуєнієксом у мордовському таборі вже наприкінці шістдесятих років минулого століття, — «Все, що затиснеш до жмені,— витече, зміниться, щезне…». Цими рядками закінчувався вірш Скуєнієкса про Геракліта, про те, що не можна увійти до дня вчорашнього і щось там змінити, щоб виправити непоправне. Увійти й поправити, виправити, то справді зась, але багато хто пояснює з таких «наукових» засад своє небажання чи невміння взятися до серйозної роботи з оцінки і відновлення наших втрат саме з того зміненого чи замордованого з нашої історії, з нашої мови, з наших звичаїв, з усього того, чим іздавен ми відрізнялися від інших як окремий самобутній народ зі своєю історичною старожитністю. До руйнації нашої пам’яті, наших звичаїв, нашої мови докладали неймовірних зусиль різні завойовники кілька століть поспіль, але найстрашнішим за своїми наслідками було проминуле двадцяте століття. І справді, всіх нас, хто ще вважає себе українцями, не тільки набагато поменшало, але всі ми стали на сьогодні зовсім інакшими в поведінці, навіть у побутовій мові, аніж були наші прадіди на зламі дев’ятнадцятого століття, а що вже говорити-балакати за часи давніші, з яких збереглося ще менше. Про це з гіркотою постійно пишемо на сторінках своїх малотиражних українських видань, які ще жевріють окремими впертими вогниками між багатотисячними масовими російськомовними виданнями здебільш бульварного напрямку, хоча деякі з них і намагаються вдавати себе наближеними до інтелектуалів, навіть для підтвердження цього подекуди запрошують на свої сторінки і українських авторів. Щось дізнається з тих публікацій про наші проблеми і пересічний зденаціоналізований обиватель, але суто українські часописи (йдеться навіть не про мову, а про національний характер) читаються і обговорюються в надто вузьких колах. Про це ми іноді гнівно і гучно говоримо на мітингах, але, як усе меншає читачів суто українських часописів, так само меншають гурти маніфестантів під національними прапорами на столичних і провінційних майданах. Не ставив я перед собою завдання робити огляд загальної ситуації з тої пекучої проблеми збирання порозкиданого не тільки в українських землях, а й по всьому світу каміння наших давніх соборів, насамперед духовних, як і щодо стану тої складної проблеми, яку дехто зве дерусифікацією чи національним відродженням, а дехто — «насільствєнной українізацієй». Коли чую останнє, завше перед очима постає «тьотя Мотя з Курська», невмируща й досі особа з відомої п’єси Миколи Куліша «Мина Мазайло», яка воліла за краще бути зґвалтованою, ніж українізованою. Ця моя оповідка — лише коротке пояснення історії одного дивного скарбу, яким тішився близько сорока років потайки, майже сам-на-сам, лишень зрідка ділився копіями з найвірнішими побратимами. Наразі хочу повторно звернутися до професійних мовників з іншого боку болючого питання реабілітації нашого нормального природного правопису, який так нагло зґґвалтували в тридцяті роки «мовознавці» з репресивних органів, додаючи до того з кожним роком хоча й дрібніших правок, але постійно і до того вправно, що в сукупності вони вже майже встигли досягти тої мети, якої домагалися кремлівські ідеологи щодо побудови нової історичної спільноти на шостій частині суходолу земної кулі з одною мовою, з одною ідеологією. Наче й проминули найлихіші часи, наче й маємо тепер невід’ємне право самим розібратися в тім, як ми говоримо і як маємо нами говорене викласти на папері чи на дисплеї компутера. Були створили урядовим рішенням і комісію з фахівців для наведення ладу в правописі, та згодом суттєво поменшало в тій комісії саме фахівців, бо вирішили розібратися з проблемою тільки самі політики без науковців за старою схемою