арештовувати за це? Нуль. Суддя зачитує заготовлений текст, мене запихають в машину і відвозять назад у СІЗО СБУ. В рішенні суду я лише почув, що місце мого утримання — Лук’янівське СІЗО. О, це все міняє! Ситуація стає динамічною.

Ставки піднімаються. Очевидно, там вже зовсім інший контингент, який теоретично не повинен любити міністра внутрішніх справ. Навіть колишнього.

У залі суду журналісти часто ставили одне й те саме запитання: «Чи не боїтеся ви зони? Там же можуть і підрізати, там і міліціонери, яких ви посадили…». Я довго не знав, як відповідати. Сказати, що боявся — це було б неправда. Сказати, що не страшно зовсім — теж неправда. Сформулював так — я не боюся, але не хочу.

Прикидаю, із ким посадять? За законом мають посадити з працівниками міліції. Але невідомо, може, й ні. Тут, у СБУ, в мене одиночка, а там буде одиночка, чи ні? Крім того, внутрішньо було розуміння, що, там, по-перше, на кожному повороті можна нарватися на перо. По-друге, можуть просто отруїти, і сказати, що так і було. І це може зробити як влада, так і хтось інший за цілковитої бездіяльності влади.

Але як не дивно, уночі я спав спокійно. Я не зовсім «без башти», але все проаналізував і перегорнув сторінку. Не варто рвати нерви за те, на що ти не можеш вплинути. По-справжньому мене турбували дві інші думки. Перша — сім’я, з якою не було контакту. І друга — що я не маю права навіть випадково підвести тих, символом для кого тепер став. З першої секунди я чітко розумів, що мене саджають за Майдан. І максимум, що я можу зробити після всіх помилок «помаранчевих», це достойно пройти тюрму.

А потім був ранок перед Лук’янівкою. Мені дозволили помитися в душі, викликали на «катання пальців», сфотографували на справу в профіль і анфас. Проводжав мене особисто керівник СІЗО. Був дуже ввічливий, ми по-людськи привітали один одного з наступаючим Новим роком — було вже 30 грудня. А коли вже прощалися, він простягнув руку й каже: «Ось і все, тут вам було набагато легше, ніж буде». І, скажу чесно, ця фраза дуже засіла в голову. Він ще сказав це такою передсмертною тональністю. Я не думаю, що зі зла, але мені вперше… ну що тут приховувати… мені вперше стало реально тривожно.

Тюрма

Це вже зараз я можу сказати, що загалом до мене всюди було ставлення як до міністра внутрішніх справ, котрого посадили за політику. Причому скрізь, за винятком двох-трьох людей, котрі задля власного самоствердження чи кар’єри намагалися продемонструвати ставлення до мене як до зека. Всі решта ставились дуже рівно, позитивно, з розумінням, багато навіть відверто підтримували. Я був для них військовополоненим Януковича.

Але тоді я цього всього не знав. Я їхав у тюрму, де сидить п’ять тисяч зеків. Мене посадили в машину, знову — «Альфа», автомати, сирени. Я так міністром не їздив! Приїхали, і пам’ятаю, що при в’їзді у ворота — а там величезні ворота — може, метрів п’ять заввишки — мене охопило відчуття, що настав час, коли, окрім юридичного захисту, треба починати думати про суто фізичну безпеку. Опускаються одні ворота, піднімаються інші, заїжджаємо у так званий шлюз, іще одні ворота — і все. Відчуття, що тебе просто відрізали від усього світу. Стоять хлопці з конвою, йде перекличка: «Готов. — Готов. — Готов. — Подавай. — Подавай. — Подавай». Тебе виводять на рампу, туди ж виходить персонал СІЗО, зустрічає арештованого і передає його вже у внутрішній шлюз. Виходжу, там дерев’яний настил, під ним хлюпає грязюка, скрізь ґрати, а за ґратами стоять чотири чоловіки — керівництво тюрми, черговий і якась людина з камерою, що все це знімає.

А далі починається процедура. Вони питають: «Прізвище?». Ну, я дивлюсь йому в очі і мовчу собі. Той повторює: «Юрій Віталійович, ваше прізвище». Я розсміявся, й кажу: «Ну як ви не знаєте, хто я такий, то на холеру мене приймаєте?! Відпускайте — я пішов додому». А він далі продовжує: «По якій статті затримані?». Кажу: я тільки знаю, що затриманий незаконно, а по якій статті, мені невідомо. А він злиться: «Ви повинні відповісти». Я кажу: «Слухай, я нікому нічого не повинен. Якщо ви хочете ламати комедію, давайте без мене. Або приймайте, або відпускайте — я піду додому, мене діти давно не бачили». Вони щось порадились і завели у будівлю на санітарний огляд.

Лікар офіційно дає тобі анкету, де ти пишеш, якими хворобами хворів, і підписуєшся, що тобі повідомили про можливість надання лікування в разі захворювання туберкульозом, гепатитом і СНІДом. А нижче додатково вказується, що в разі потреби мені нададуть засоби гігієни проти СНІДу, себто презервативи, коротше кажучи. Я не витримав, розсміявся, кажу: «Слухайте, а у вас тут повний сервіс!».

Закінчую з паперами, у кімнаті залишається перший заступник начальника тюрми й починає щось роз’яснювати. Я перебив, кажу: не мороч мені голову, кажи, де я буду сидіти?! (Пізніше він мені розповідав, що «в той день було відчутно, що ти хвилюєшся».) Ну він і каже, що я буду сидіти в спецпості, і не в одиночці, а в камері для чотирьох, з колишніми працівниками правоохоронних органів.

Ну, зрозуміло. Значить, не у «чорну хату», вже легше. «Чорні хати» — це там, де утримують кримінальників. А беесників, тобто колишніх службовців, утримують у «червоних хатах». Це колишні судді, міліція, прокуратура тощо. До цього ж контингенту додають також працівників рибінспекції і хлопців, які коли-небудь служили у внутрішніх військах. Тобто він може бути чистим нальотчиком або вбивцею, але якщо служив у внутрішніх військах — значить, йому дорога в «червону хату».

Ось він мені це сказав, а потім спокійно і так довірливо додає: «Я особисто можу гарантувати, що ми зробимо все для вашої фізичної безпеки». Я здивувався його тону, але, звісно ж, не повірив ні на мить. Але він виймає фотографію, де я нагороджую його батька в МВС. І розповів, що зранку батько сказав йому: «До тебе везуть нашого міністра, дивись, щоб з нього волосина не впала». Я був у шоку. Він попросив автограф. А що може написати міністр в тюрмі своєму колишньому офіцеру карного розшуку? «Дякую за службу».

Потім до цієї дивної ситуації звик — автографи не раз давав і конвою, і їхнім батькам.

Лук’янівське СІЗО збудоване у формі букви «Е». До речі, це цікава історія. За легендою, клопотання про будівництво тюрми в граді Києві підписала Катерина 1861 року. На це виділили гроші, їх, звісно ж, вкрали, а для звітності «побудували» земляну тюрму: вирили яму, накрили ґратами, і там сиділи люди. Після чергової зливи людей на смерть залило, пішла скарга. Але на той момент була вже не Катерина, а Олександр. Казнокрадів як могли покарали, а на місці земляної тюрми побудували велике приміщення у формі букви «Е» На честь