надто припекло когось життя. Але вони також щедрі на поблажливість: треба миритися з тим, що є, і втішати себе, що могло бути ще гірше.

Мункове минуле знали тільки селяни, що мешкали недалеко пустища, а в містечку всі вважали його за гіркого п’яницю, дужого ледаря, що тільки любить вихвалятися, полишивши громаді дбати про свою родину й про себе самого. Люди з містечка ніколи не навідувались на вересове пустище, але ми, хлопчаки, бували там і, лазячи поміж круч, бачили підупалий будинок, що правив тепер захистком пастухам, і вражено дивилися на смуги поля й рівні насипи, які чітко проступали з-під вересу, немов тіло з-під простирадла, однак не знали, що́ все те мало означати. Долина й далі належала Мункові, бо ніхто не здогадався її відібрати, і коли він був не зовсім п’яний, то хвалився нею. Часом, бувало, він зникав з містечка на кілька день: порпався на своєму занедбаному полі, що й досі його вабило. Повертався він звідти завше в піднесенні.

Ми з Ларсом щиро приятелювали, як тільки можна приятелювати в десять-дванадцять років. Він переважав мене силою й досвідом; я захоплювався ним, а обидва ми захоплювалися його старшим братом. Петер наймитував десь за півмилі на південь, і я ніколи його не бачив, але чув, начебто він щовечора виганяв старого Валентина, господаря сусідньої садиби, в поле, а сам ночував з його молодою дружиною. Старий Валентин цілу ніч ходив навколо своєї хати й націлювавсь у вікна з наладованої рушниці. Той роман мені здавався страшенно цікавим, і мені кортіло побачити його героя.

Якось Ларс повідомив, що брат має прийти ввечері додому. Я ніколи не був у них, до притулку для вбогих не вельми квапляться в гості. Але цього разу не міг витримати. Тільки-но загнавши худобу до стайні, я побіг до Ларса, навіть не з’ївши каші з молоком, що належала мені на вечерю. Житло їхнє було страшенно вбоге; Ларс готував собі щось на плиті, а його мати сиділа на скриньці з торфом, слідкувала за сином байдужим оком і смоктала льодяника. Кохтина спереду в неї була розіпнута, і я здивовано побачив, що ласощі свої вона ховає в пазусі. Цукерки розтанули від теплого тіла, і, коли вона рухалася, мені видно було, як вони липнуть до її шкіри й до кохти. Щоразу, як знадвору чути було якийсь шурхіт, вона здригалася й починала говорити про свого чоловіка, глумливо й зненависно водночас.

Слава богу, що це ти, — мовила вона, коли зайшов старший син. — Ти так гупаєш, що перелякав мене до смерті.

Петер жваво поминув кухоньку, ступив до кімнати й шпурнув на стіл згорток білизни.

— От вам робота, мамо, — задерикувато сказав він. — А гроші будуть як рак свисне.

— Авжеж, ти добра душа, — гірко озвалася мати, — свій бруд ти справно приносиш додому, а чогось іншого від тебе не побачиш.

Петер засміявся.

— Нате ось, хай вам чорт! — сказав він і кинув на стіл крону. — Більше нема жадного ере.

— Ти ж побудеш у нас трохи? — спитала мати, бачивши, що він не сідає. — Хоч доки батько ляже спати. Останнім часом він дуже бешкетує.

— Ніколи, мамо, об одинадцятій я повинен бути вдома.

— У молодої Валентинової жінки, га?

Петер засміявся:

— Спитайте в неї, то й знатимете.

— Уже що я знаю, те знаю! Але ти постерігся б його рушниці, не гаразд заводитися з ревнивими чоловіками, а надто як вони ще й старі.

Мені здалося, що, застерігаючи сина, вона мовби пишалася ним.

Петер нічого не відповів; стояв і тільки загадково всміхався.

— Ну, буду йти, — врешті сказав він і взяв шапку.

Він був дужий, товстолиций, рум’яний, із невеличким носиком, кирпатим, як у дитини, — аж світилися маленькі круглі ніздрі. З нього так і перло самовдоволення.

— Авжеж, тобі треба поспішатися, — уїдливо озвалася мати. — Батько як не видно з’явиться на поріг, а він обіцяв порахуватися з тобою як слід.

— Невже? — протягло мовив Петер. — Зрештою, я теж винен йому не одну прочуханку ще з дитинства.

Він-завагався, чи йти йому, чи лишитися.

— Я б тобі радила ще трохи почекати з своїм боргом, щоб часом він не подвоївся. З батьком тобі годі мірятися силою, хоч як він п’є та бешкетує. А про тебе він уже не раз питався. Отож не раджу тобі навертатися йому на очі.

— Он як? — сказав Петер і рішуче сів. — Ні, годі, минулися ті часи, коли я терпів його прочуханку. А може б, ви запарили нам кави, мамо?

Ми, хлопчаки, побігли до містечка по хліб.

Як ми вже пили каву, до кімнати непевною ходою ввійшов Мунк. Дружина хотіла швиденько прибрати посуд, але Петер не дав їй підвестися.

— Ага, ви собі сидите й розкошуєте, а хтось нехай робить на вас, — сказав Мунк, нахилившись над столом. — Що, мовчите, га? — Він обвів усіх очима, завважив раптом дружину й важко опустив кулак їй на плече.

Жінка аж зігнулася під його ударом.

— А може, краще мене? — мовив Петер і рвучко шарпонув батька до себе.

Старий хвильку безмовно дивився на сина, тоді люто напав на нього. Але не тримався твердо на ногах; Петер умент звалив його додолу і всівся верхи.

Ми троє, налякані бійкою, сховалися за столом. Батько й син, великі, незграбні, скажено товкли один одного й сопли на підлозі.

Двічі старий пробував скинути з себе сина, потім з серцем заплакав.

— Отак-о, тепер просіться, — мовив Петер.

Та батько не слухав його.

— І на якого дідька я впився, свиня така! — нарікав він і товкся головою об мостину. — А то б я скрутив тебе вдвоє, щеня!

— Атож, нахвалятися ви мастак, — глузливо сказав Петер. — Але зараз ви своє дістанете, та ще й з відсотками!

— Так, так, дай йому добре! — озвалася й мати, підходячи ближче. — Хоч і зовсім убий його, я не пошкодую. Чуєш? Це господь бог тобі відплачує! Синок виріс — той, що ти колись ним так тішився! — Вона штовхнула чоловіка ногою.

— Порахуємось іншим разом, — процідив крізь зуби Мунк. — Легко тобі з п’яним воювати. Відкладімо надалі, а як ні, то ти мені не син.

— Ага, хочете відкрутитися від того, що вам належиться?

— Ну що ж, бий, коли хочеш, я не боронитимусь. Я піду помірятися з тобою силою, куди ти скажеш, тільки не тепер. І надав мені нечистий пришелепатися сюди і змарнувати всю свою міць! — Він у розпачі товкся далі головою.

Петер хвилину повагався, тоді відпустив батька й підвівся.

— Гаразд, нехай уже, але не забудьте, що прочуханка за мною. — Він глузливо засміявся й підтягнув штани.

Батько трохи постояв, удаючи, немов збирається напасти на сина, тоді рвучко обернувся й пішов спати.

Цілий тиждень по тому ми з Ларсом хвилювалися: знали, що буде бійка, і боялися прогавити її. Ми не були сентиментальні і з цілого серця бажали старому доброї прочуханки, проте не мали певності, що він її дістане, бо хоч як Мунк розтринькував свою