АНАСТАСЕВИЧ (Анастазі) Василь Григорович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, перекладач, видавець.

З поміщицької родини. Батько, Анастасевич Г. – член Київського магістрату.

Народився 28 лютого (11 березня) 1775 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 16 (28) лютого 1845 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Похований на Смоленському цвинтарі.

Закінчив Києво-Могилянську академію (1786-1793).

Працював домашнім учителем в Курську (1793-1795), служив піхотинцем в Малоросійському

корпусі (1795-1800), брав активну участь у створенні Міністерства освіти Росії, обіймав посаду

помічника начальника відділу польського і малоросійського права «Комісії з складання законів»

(1809-1811), видавав журнал «Вулик» (1811-1812), був цензором (до 1830)

Друкувався в журналах «Новини літератури», «Північний вісник», «Ліцей», «Журнал російської

словесності», «Вулик».

А. – автор «Нотаток з міста Полоцька», «Нотаток з Херсону в Крим і назад», «Розпису російським

книгам для читання з бібліотеки В. Плавильщикова» (1820), «Коротких даних про всі з 1707 по

1823 р. Періодичні видання, що виходили в Росії, і відомості» (1822), «Розпису російським книгам

для читання з бібліотеки Олександра Смирдіна» (1828).

Його перу належить переклад «Про умови поміщиків з селянами» В. Стройновського (1809),

«Литовського статуту» (1811), «Огляд стернової книги барона Розенкампфа» (1839), низка статей, віршів.

Наш земляк – бібліограф-теоретик, він склав бібліографічний покажчик російських періодичних

видань за 1707-1823 рр.

Збирав і публікував матеріали з етнографії та історії України.

Двічі його кандидатура висувалася в члени Російської академії наук, але обраним не був. За те, що

як цензор, дозволив публікацію «Конрада Валенрода» А. Міцкевича, звільнили з роботи без пенсії

(1830).

Бібліотека А. (А.) після його смерті щезла.

Серед друзів та близьких знайомих А. – Є. Болховітінов, В. Караджич, А. Чарторийський, В.

Сопіков, К. Калайдович, О. Смірдін, І. Снєгірьов, Ф. Цвєтаєв, М. Румянцев, І. Варакін та ін.

***

НЕОБХІДНА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ, з професійного кредо В. Анастасевича (Анастазі)

Усі видання необхідно диференціювати за типами.

ЗАНАДТО ДОВІРИВСЯ ЦАРЕВІ, з статті В. Анастасевича «Нотатки про В. Н. Каразіна»

Він, як метелик, занадто наблизився до полум’я та обпалив собі крила, занадто довірився

царському двору, забувши, що там не все можна говорити, що є в душі.

РЕЦЕНЗЕНТ БАГАТЬОХ ПОДРЯПАВ, з листа Є. Болховітінова В. Анастасевичеві від 5

листопада 1820 р.

Боляче і мені, що в сварку за Єрусланщину вставлене і моє ім’я з вигаданими словами, яких я вам, пам’ятається, не писав. На рецензента повстають, здається, не пушкінці, а вся молодь за

хвалькуватий підряд його у Греча на рецензії.

...Рецензент же зухвалий на мову і в словесних суперечках, вірно, багатьох подряпав. Такий

професорський тон сам собою викликає вже парнаських педантів, як ластівок на яструба. Притому

і худий вибір першої рецензії на дивного Єруслана послугував приводом для насмішок. Словом

сказати, майже можна передбачати, що рецензента зженуть з Парнасу, осоромлять і примусять

їхати з досади до орловських своїх сіл.

ПОКЛАДАЮСЯ ЛИШЕ НА ВАС, листа А. Дельвіга А. Анастасевичеві від 6 червня 1825 р.

Петербург

Шановний Василю Григоровичу, будьте моїм генієм-просвітителем: де можна знайти опис

богослужіння Сірійського і звичаїв сірійських і особливо Вавилону? Де також можна дізнатися

про нинішнє становище Мадагаскару? Ви надзвичайно зобов’яжете вашого шанувальника, який на

одного лише вас і розраховує, як на єдиного путівника в заплутаних лабіринтах бібліографічного

світу.

З дійсним шануванням залишаюся вашим покірним слугою.

Барон Дельвіг.

ЗВУКИ ВМИРАЮЧОЇ МОВИ, з листа П. Гулака-Артемовського В. Анастасевичеві від 11

лютого 1828 р.

Думка, що, можливо, близько вже час, коли не лише ознаки малоруських звичаїв і старизни будуть

згладжені навіки, але й сама мова зіллється у величезний потік величного, великоросійського

слова, і не залишить, мабуть, по собі нижче за темні сліди свого існування, наводить на мене таку

нудьгу, що іноді приходять хвилини, в які я зважився б відмовитися від спокусливих надій мого

тісного честолюбства і віддалився в мирні кущі простодушного полянина, – ловити останні звуки з

кожним днем вмираючої рідної мови.

ОДИН З ПЕРШИХ ДОСЛІДНИКІВ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТКИ, з розвідки О. Булахова

«Анастасевич. «Слово о полку Ігоревім» в літературі, мистецтві, науці»

Як встановив Ф. Я. Прийма, Анастасевич залишив цінні рукописні зауваження про «Слово о полку

Ігоревім». ...Анастасевич розглядав «Слово» як стародавній, а не пізній рукопис, який «був

написаний віршами, хоча й не рівностопними, подібно до виданих стародавніх російських віршів»; припускав, що автор «Слова» (співець) був, можливо, з придворних або військових; уточнював

дату походу Ігоря Сіверського на половців, звіряючи свідчення «Слова» з даними Никонівського

літопису, історії Щербатова й Татищева, примітками Болтіна й іншими джерелами, де згадуються

половці; підтвердив, що сонячне затемнення відбулося в середу 1 травня 1185, а не 1186, як

вважали деякі історики в кінці XVIII – на початку XIX ст.

Анастасевич висував завдання друку «Слова» «з докладним розбором і порівнянням з грецькою

або північною поезією, а старовинні вирази привести в можливу ясність». Він сам спробував

розтлумачити деякі граматичні особливості (м’яке «т» в дієсловах 3-ої особи: «бяшеть»,

«помняшеть», «пущашеть», «ржуть», «звенить», «стоять»; форму «мужаймся»; слова

«поскепаны», «звычай» і «свычай»; звукосполучення типу «гы», «кы», «хы»: «акы», «Києвъ»,

«облакы»), при цьому він