ермітажу німецькими окупантами, представниками «культурного» штабу Розенберга. Картини
забирали на потреби рейху, для прикраси резиденції рейхскомісара України Еріха Коха і просто
установ чи квартир офіцерів.
Пограбуванню запобігти було неможливо, а зменшити його наслідки?
Куратором Музею західного і східного мистецтва став мистецтвознавець зі штабу Розенберга.
Директором був призначений С. Гіляров. До того ж у музеї організувався своєрідний німецький
клуб. Щоб почувати себе тут, як у Європі. Продовжувалися екскурсії, лекції, відбулася виставка
німецької гравюри. Гіляров щодня й в окупації ходив на роботу.
Що було – то було. Публікації професора про діячів культури німецького походження в
контрольованій окупантами газеті «Нове українське слово». Я перегортав підшивку цієї газети і
мені було якось не по собі: серед матеріалів про перемоги фашистських військ, фотографій
фюрера і наших полонених, заклична реклами дівчини про прекрасну роботу в Німеччині, статті
типу «Сталінізм – витвір світового жидівства» і оголошення «Теплі речі нашим визволителям» –
бачити підпис шановного професора. Нехай і під абсолютно академічною статтею про Йоганна
Шеделе... Його вибір...Він завжди і скрізь писав про художників.
А ось ще заголовки. На тему, про яку тоді ще не говорили взагалі: «Колгоспи і голодомор»,
«Церкви, знищені більшовиками в Києві»...
У місті – безпрецедентна виставка – «Музей-архів переходової доби». Як член ученої ради цієї
небувалої виставки, із тисяч документів, фото, свідчень, професор Гіляров один з перших, нехай і
в окупованому Києві, розповів світові про знищення більшовиками в Києві найдавніших храмів,
пам’ятників культури і мистецтва – ще до війни.
Це був дійсний крик і стогін про загублені шедеври рідного міста. Скромна у власних потребах
людина, стурбована уже за кількох режимів побутовими і звичними питаннями виживання,
дійсний аристократ духу і лицар мистецтва – він завжди й у будь-якій обстановці безстрашно
говорив правду.
А що буде потім, коли повернуться наші і довідаються? Він розумів. Його вже одного разу
заарештовували. А за таке...
І знову є змога виїхати з Києва. Цього разу – з німцями, на Захід, настільки знайомий завдяки
мистецтву. Після двох років страшної окупації, багато хто їде. Рятуються...
Уже літній і виснажений Сергій Олексійович Гіляров, із дружиною і сином Меркурієм,
залишається. І цього разу він не може залишити ні Київ, ні музей.
...Є не парадні, а страшні кадри зустрічі визволителів після двох років окупації. Жменька
нещасливих, змучених, тремтячих киян на руїнах. Сльози радості чи пережитого горя? За
винятком знищених, померлих від голоду і хвороб, вивезених у неволю киян.
Уже наступного дня після звільнення в музей прийшов його хоронитель, професор Гіляров. Як
покладається, після огляду був складений акт. «Ми знайшли»... Хоронитель засвідчую що
залишилося після грабежів, вивозів, а що збереглося. Разом з ним.
Колекція відроджувалася, картини поверталися. І вже в серпні 1944 року музей відкрили для
відвідувачів. Гіляров чекає вирішення і своєї долі. Сподівається. І навіть ненадовго одержує
посаду – директора Київської музейної групи. Але повинен повернутися і до нього Сфінкс.
Чується:
І вже гугняво звучить у спертому тюремному повітрі просте, як вирок, запитання: «Чому ви
залишилися на окупованій території і працювали на німців?». 30 грудня переможного 1945-го
Сергія Гілярова заарештували. В «Особистому свідченні» він відповідає на запитання: «Я
усвідомлював, що моя поведінка, мої антирадянські випади в епоху окупації не можуть пройти для
мене безкарно, якщо повернеться радянська влада. «Ми залишимося тут до останнього подиху чи
до переможного кінця», – говорив я усім, хто радив мені їхати».
8 лютого 1946 р. С. Гіляров помирає в лікарні Лук’янівської в’язниці. Офіційно – від запалення
легенів. Проте з’ясувалося, що він помер від виснаження, відмовившись їсти. Такою самогубною
смертю він сподівався не зіпсувати кар’єру сину Меркурію.