КОПЕЛЄВ Лев Зіновійович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: радянсько-російський.

Письменник, правозахисник.

З міщанської родини. Батько, Копелєв З., – земський агроном.

Народився 27 березня (9 квітня) 1912 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 18 червня 1997 р. в м. Кельні (Німеччина).

Навчався на філософському факультеті Харківського університету (1933-1935), закінчив

факультет германістики Московського інституту іноземних мов (1935).

Працював завідуючим вечірньою школою залізничного депо станції Основа (1929-1930), токарем

Паровозного заводу ім. Комінтерну (1930), кореспондентом газети «Харківський паровозник»

(1932), викладачем Московських інститутів філософії, літератури та історії (1938-1941), історії

мистецтв (1957-1969), Вуппертальського університету (з 1981).

Учасник Другої світової війни (1941-1945).

Лауреат Премії західнонімецької книготоргівлі (1981), премії Е.-М. Ремарка.

Член Пен-клубу.

Друкувався в газеті «Комсомольська правда», журналах «Новий світ», «Tagebuch», «Іноземна

література», «Москва»,

Уперше заарештований за співчуття до бухарінсько-троцькістської опозиції (1929).

Удруге заарештований за «пропаганду буржуазного гуманізму» і «співчуття до ворогів» і

засуджений до 10 років ув’язнення (1945-1954).

Виключений з Спілки письменників СРСР (1968).

Позбавлений громадянства СРСР (1980).

Перу К. належать книги «Ярослав Гашек і його бравий солдат Швейк» (1958), «Серце завжди

зліва» (1960), «Зберігати вічно» (1975), «І створив собі кумира» (1976), «Вгамуй мою тугу» (1980),

«Ми жили в Москві» (1990).

Наш земляк – прототип Л. Рубіна в книзі О. Солженіцина «У колі першому».

Реабілітований за відсутністю складу злочину (1956).

Громадянство повернуто (1990).

У Німеччині засновано міжнародну премію ім. Л. Копелєва «За мир і права людини» та форум

його імені.

Серед друзів та близьких знайомих К. – Д. Самойлов, Б. Окуджава, М. Поляк, Г. Бьолль, І.

Світличний, Г. Ахматова, Л. Разгон, Є. Євтушенко, З. Ленц, О. Солженіцин, Л. Танюк, Ю. Еткінд, І. Кривошеєв, Ю. Даніель, Г. Кочур, Ф. Платтен, Л. Чуковська, П. Григоренко, А. Сахаров, Д.

Панін та ін.

***

ТЕРПИМІСТЬ

, з життєвого кредо Л. Копелєва

Терпимість – головна умова збереження життя на землі... Терпимість не вимагає приховувати

розбіжності й протиріччя. Навпаки, вимагає, розуміючи неможливість загальної однодумності, саме тому сприймати чужі й протилежні погляди без ненависті, без ворожнечі. Не треба вдавати

згодного, якщо не згодний. Однак не можна придушувати, переслідувати незгодних з тобою.

НЕ ВКЛОНЮСЯ КУМИРОВІ, з політичного кредо Л. Копелєва

Я переконався, що вже не здатен крокувати ні в якій шерензі, ...віднині я не належу ніякій партії, ніякому «союзу однодумців».

Хочу бути вільним від будь-якої рабської залежності духу. І вже ніколи не вклонюся жодному

кумиру, не скорюся ніяким вищим силам, заради яких потрібно приховувати правду...

МОЯ ЗБРОЯ – СЛОВО, зі спогадів Л. Копелєва

У моєму житті з дитинства перемінялися віросповідання, боги, ідоли, пророки, ідеали…І, зрештою, я прийшов до того, що для євангеліста-поета Іоанна було початком початків. До слова.

…Воно безсмертне, всюдисуще й чудотворне – створює нові світи й воскрешає забуті…

Всупереч скептикам, котрі стверджують, начебто історія вчить лише тому, що вона нічому не

вчить, я думаю, що все-таки отримав з історії для себе якісь істотні уроки. Насамперед –

переконання, що найдійовішою зброєю в боротьбі за права людини, за справедливі закони й добрі

перетворення суспільства може бути виключно слово.

Після всього, що я випробував, довідався й передумав у роки сталінщини, – у школі, на заводі, в

інституті, на фронті, у в’язницях, таборах, – і в роки «десталінізації», – непослідовних, обмежених, сповнених надій і розчарувань, я вже не можу миритися з інерцією зла, яке отруює й спотворює

життя багатьох моїх співвітчизників. Не можу й не хочу миритися зі сваволею, з тим, що людей

переслідують за думки й слова, неприємні переслідувачам.

Але протиставляти всьому цьому я вважаю можливим й припустимим тільки слово.

САМОІРОНІЧНИЙ? УЖЕ НАПІВБОГ, афоризм Л. Копелєва

Той, хто здатен кепкувати з самого себе, уже напівбог. Адже бог весь день сміється над самим

собою.

НЕВІГЛАС, «ДРЮЧКОМ ПРОПЕРТИЙ», з книги Л. Копелєва «І створив собі кумира»

Професорський син Рома Самарін уїдливо посміювався:

— Ніякої української націй не існує. Її видумали неосвічені хуторяни, нащадки придніпровських

розбійників-запорожців. Ті були різноплемінним набродом і набивали собі ціну в постійних війнах

Росії з Польщею й Туреччиною. Запорожці зраджували то тих, то інших. А потім їхні онуки

придумали собі Україну. Оголосили нацією жителів російської окраїни.

…Українська мова – це міф. Є купка малоросійських діалектів. Кращі люди Малоросії завжди

усвідомлювали себе росіянами – Розумовський, Гоголь, Щепкін, ваш улюблений Короленко. А

нинішня метушня з українізацією довго не протриває. Всі самостійники – майбутні зрадники.

Коли почнеться війна з Польщею або Румунією, їх доведеться розстрілювати.

Нині в російській державі біля владного керма російські комуністи. Нехай ця держава називається

Есесер. Але її столиця Москва; основа її державної моці – російський народ, російська армія. І

нічого чого посилатися на різних нацменів. Російська імперія, російська армія завжди були

різноплемінною, згадаєте: Мініх, Барклай де Толлі, Дибич, Нессельроде, Тотлебен... Сотні, тисячі

інородців були офіцерами, чиновниками. Башкири й калмики до Парижу вступали...

Такого роду міркування викликали у мене лють. Особливо, коли їх приправляли вульгарним

зубоскальством: «А як Ленський має тепер співати – «Чи я впаду дрючком пропертий?»

ПЕЧЕРНІСТЬ ЧЕРВОНОАРМІЙЦІВ, з книги Л. Копелєва