МІХНЕВИЧ Володимир Осипович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник, журналіст, краєзнавець. Псевдонім – Коломенський Кандід.

З дворянської родини. Племінник, Бурлюк Д., – фундатор футуризму на теренах Російської імперії

і СРСР.

Народився 14 (26) січня 1841 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 24 лютого (8 березня) 1899 р. в м. Петербурзі (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований

на Літературних містках Волкового цвинтаря.

Навчався в другій Київській гімназії (1853-1856), закінчив Ніжинську гімназію вищих наук (1856-

1860), навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету св. Володимира

(1861-1864).

Працював домашнім вчителем (1863-1864), помічником бібліотекаря петербурзької бібліотеки вел.

Кн. Костянтина Павловича, ведучим журналістом видання «Новини і біржова газета» (1877-1899).

Член Товариства допомоги літераторам, які мають потребу, і вченим.

Друкувався в газетах «Київський телеграф», «Новини», «Петербурзька газета», «Новини і біржова

газета», «Голос», «Тиждень», «Одеські новини», «Петербурзький аркуш», «Діло», журналах «Син

Вітчизни», «Історичний вісник», «Скіпка», «Живописний огляд», «Скалки», «Лелітка», «Бабка»,

«Музичний світ», «Спостерігач», «Жіноча освіта», «Будильник».

Як літератор дебютував в журналі «Лелітка» гуморескою «Сни» (1859).

Потім настала черга фейлетонів і статей «Гендлярі товкучок» (1860), «Історія російського сміху»

(1882), «Російська жінка XVIII століття» (1896), «Елегія недокрівного чоловіка», «Нотатки і

спостереження гулящої людини», «Чіп до «вікна в Європу», «Наші «блукачі» (усі – 1887), «Досвід

філософії російської пиятики» (1888), «Засади істинного патріотизму» (1889), «Трішки запізнала

правда по Гончарова» (1891), «На світанку київської журналістики», «Дрейфусіада» (обидві –

1898), «Історія гри в карти на Русі» (1901).

Наш земляк – автор книг «Літературний світ», «Романи куховарки і Камелії. Оповідання з

петербурзького життя» (обидві – 1869), «Князь Михайло Тверський і татарський погром» (1872),

«Петербург весь на долоні», «Смутні часи» (обидві – 1874), «Гумористичні нариси і шаржі»

(1879), «Варшава й варшав’яни» (1881), «Виразки Петербурга» (1882), «Картинки петербурзького

життя» (1884), «Панночки і панії» (1889), «Історичні етюди російського життя» (1879-1886),

«Чорні дні» (1892), «Історичні нариси та оповідання» (1900).

Його перу також належать романи «В петербурзькому чорториї» (1879), «Москвичка» (1891).

Свою бібліотеку і дві третини майна заповів Літературному фонду.

«Виразки Петербурга» нашого земляка перевидані у Санкт-Петербурзі (2003).

Серед друзів та близьких знайомих М. – Л. Толстой, М. Лєсков, А. Чехов, Д. Аверкієв, М. Ге, І.

Дурново, П. Котляревський, В. Немирович-Данченко, В. Острогорський, В. Стасова, Ф.

Стравінський, Д. Мережковський, П. Боборикін, Д. Бурлюк, В. Більбасов, С. Шубінський, І.

Арсеньєв, О. Крюков та ін.

***

НАЙЖАХЛИВІША ПОТВОРНІСТЬ

, з громадянського кредо

В. Міхневича

Малолітній злочинець – найжахливіша потворність і найзлоякісніше хворобливе явище!

ПЕТЕРБУРГ XIX СТОЛІТТЯ – ЦЕ КИЇВ НИНІШНІЙ, з книги В. Міхневича «Виразки

Петербурга»

Важко перерахувати всі види й форми існуючого в столиці жебрацтва. Це – таємничий світ! Не

можемо, проте, не згадати … ще про одне, мабуть, найобурливіше і таке, що найбільше потребує

турботи, виду жебрацтва. Говоримо про жебраків-дітей, котрі складають… значний відсоток в

масі столичного жебрацтва. Ці нещасні малолітки, обірвані, холодні й голодні, які падають під

ноги перехожим і невідступно переслідують їх тужливими благаннями подати «копієчку»… – на

жаль, зустрічаються в Петербурзі мало не на кожному кроці.

Найгірше те, що вони – жертва наймерзеннішої експлуатації з боку своїх безсердечних батьків, а

ще частіше – особливих промисловців. Є фахівці, які мають таких жебраючих хлоп’ят десятками і

виганяють їх старцювати, як на роботу. Годі й говорити, що жалюгідні діти, котрі залучаються до

жебрацтва з пелюшок, постійно обертаючись в аморальному середовищі своїх рідних та опікунів, терплячи від них грубий гніт, наперед прирікаються на неминучу загибель.

…Значна частина представниць цієї, затаврованої ганьбою групи (повій – авт.) знедолених людей,

виступають на терені свого промислу «убогими» в усіх відношеннях. …Жалюгідні вихованки

затхлих горищ і підвалів або напівдикі доньки села, викинуті з нього знову-таки голодом, на

спокусу й деморалізацію міської вулиці, – всі вони стають досяжним і дешевим надбанням

розпусти.

…Не так давно виявлене в Новому Селі кубло, де збувалися бажаючим, за підхожою ціною,

неповнолітні дівчатка – майже діти! Відкриття це наробило великого скандалу; звинувачували

господарку кубла і її розпусних спільників-покупців, звинувачували поліцію за недогляд; проте

ніхто не запитав: яким чином нещасні діти могли потрапляти до цього кубла? Адже були ж у них

батьки, принаймні, у деяких з них, і всі дані вказували на безперечну винність батьків або в тому,

що викинули своїх дочок на вулицю напризволяще, або ж в тому, що свідомо з корисливою

метою прилаштували їх в гостинне кубло.

…Якось до рук поліції потрапили дві дівчинки, одна 12-и, інша 13-и років, викриті в промислі

розпустою. Поліція навела про них довідки і – ось що виявилося: незадовго перед цим обидві

вони, на вимогу матерів своїх – жебрачок, промишляли разом жебрацтвом на вулицях й одного

разу увечері «несвідомо» і навіть невідомо з якими, абсолютно незнайомими їм, негідниками

втратили невинність, одержавши за це в нагороду декілька копійок. Прийшовши додому, вони

оголосили про свій несвідомий гріх матерям і вручили їм свій «заробіток», і що ж? – матері не

тільки не жахнулися й не обурилися, а зустріли падіння дочок як бажаний випадок для