ГАН Олена Андріївна

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменниця. Псевдонім – Зенеїда Р-ва.

З дворянської родини. Батько, Фадєєв А., – титулярний радник, автор наукових праць.

Народилася 11 (23) січня 1814 р. в м. Ржищеві Київської губернії Російської імперії (нині

– Кагарлицький район Київської області України).

Померла 24 червня (6 липня) 1842 р. в м. Одесі Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України). Похована на місцевому цвинтарі.

На могилі вигравіювані слова з її останньої повісті: «Сила душі вбила життя».

Друкувалася в журналах «Вітчизняні нотатки», «Бібліотека для читання».

Як літератор дебютувала в журналі «Бібліотека для читання» повістю «Ідеал» (1837).

Потім настала черга повістей «Утбалла» (1837), «Джелалледін. Кримська повість» (1838),

«Медальйон» (1839), «Теофанія Аббіаджіо», «Суд божий», «Суд світу» (усі –1840), «Ложа

в Одеській опері» (1842).

Творчість нашої землячки небезпідставно вважали однією з перших спроб в Російській ім-

перії боротися за жіноче рівноправ‘я.

Г. було не набагато за 20, коли вона тяжко захворіла. Неодноразово лікувалася в Одесі, проте це, на жаль, не допомогло. Письменниця померла.

Серед друзів та близьких знайомих Г. – М. Лермонтов, О. Одоєвський, В. Бенедиктов, М.

Кукольник, О. Сенковський та ін.

***

БЕЗ УЧАСТІ ВОЛІ

, з творчого кредо О. Ган

Я почала писати майже невідомо для себе самої, без жодного участі в тому волі.

ВОНА МЕНІ ОБРИДЛА, з повісті О. Ган «Ідеал»

– Ольго Олександрівно, чи не знаєте ви, яке здоров’я нашого поета?

Ольга зашарілася.

– Я дуже давно його не бачила, – відповідала вона з удаваною байдужістю.

– Він небезпечно хворий, – продовжувала послужлива дама.

Ольга здригнулася, начебто її щось вразило.

– Пусте, моя люба, – заперечила інша дама. – Мій кузен бачив його третього дня в графині

Омброзо, і він був дуже веселий.

– Не може бути; він хворий і не виїжджає, – сказала перша дама.

– Хто така ця графиня Омброзо? – запитала з жвавістю Ольга.

– Невже ви не знаєте, – відповідала друга дама, – цієї інтриганки?

– …Бачили ви цю графиню?

– Кілька разів у театрі, belle femme, і завжди оточена юрбою чоловіків.

– Чи це правда, – сказала перша дама, – Що Т...ий дуже хворий?

– Чи це правда, що він третього дня був на вечорі в графині Омброзо? – сказала друга

дама.

Молодий чоловік, кинувши значущий погляд на Ольгу, відповів голосно:

– Мій бідний друг! він не був на балу; він нікуди не виїжджає. Він швидко наближається

до вечора свого життя. Сьогодні я був у нього, і, судячи зі слів лікаря і за деякими

ознаками, його хвороба невиліковна, тому що вона в душі, а не в тілі.

– Ой, боже мій! Що ж з ним, скажіть?

– Хто може проникнути в таємниці інших, особливо в таємниці поета? Проте я давно

помітив, що його гризе схований смуток...

– Чи не закоханий він? – продовжувала перша дама.

Молодий чоловік знизав плечима, погляд його знову звернувся до Ольги – він ясно

виражав докір.

– Чи закоханий він, не знаю, – відповідав Жорженька, помовчавши, – але я впевнений в

тому, що якщо мій друг кохає, то з нього не вирвеш таємниці його пристрасті, хіба що

разом з його душею. …Він загине, неодмінно гине. Я його знаю!

Ольга сиділа спокійно; ніщо в ній не виявляло щиросердної тривоги; навіть посмішка, що

за кілька хвилин майнула на її вустах, не зникла; це було раптове і абсолютне скам’яніння.

Руки бідної зробилися холодніше бронзового віяла, що вона стисла з такою силою, що

бронза зігнулася в слабких руках.

Ольга прямує до кабінету господині, віддалений від вітальні…

– Я повинна бачити його! – вигукує вона. – Я побачу, побачу тебе, мій Анатолію!

…Нетривала відсутність її на балу поміченою не буде. Вона …поспішає через коридор на

задній ґанок і прожогом спускається вниз сходами.

…Ольга зупинилася на хвилину, перевела подих, ще раз глянула на будинок, до якого її

привело божевільне кохання, і от вона під темним склепіння воріт. От двері, от сходи.

…Заспаний слуга нітрохи не здивувався появі жінки. Він ввів Ольгу в залу, попросив

почекати повернення пана в його кабінеті і зник.

Здивована Ольга залишилася одна. …Вона очікувала зустріти бліде, виснажене обличчя

помираючого Анатолія, а зустрічає тільки заспану фігуру слуги і порожні кімнаті.

Де ж він? Чи все, що вона чула, …була тільки гра уяви?

…Ноги підгинаються; вона падає в крісло. Через кілька хвилин… Ольга схопила перо,

аркуш паперу! Ні, цей аркуш списаний, вона кидає його вбік, шукає інший, але в цю мить

перед очима її промайнули слова: «Мадам Гольцберг».

Що це?!

Чи прочитає вона чужий лист? Але чому в чужому листі її ім’я? Чи не їй писав Анатолій?

Може бути... І ось фатальний лист знову в руках Ольги. Це незакінчений лист… Вона

читає, вона прочитала, але не може відвести погляду від цих рядків.

Знову перечитує вона повільно, вимовляючи всяке слово окремо, начебто розум її не може

осягнути написаного, і раптом лист випадає з рук її. …Ольга ридала як дитя…

Чи не завгодно прочитати лист, ось він: «Що тобі здумалося, mon cher, о цій порі виїхати в

полк за сорок верст від бенкетів і розгульного життя? Я неодмінно сподівався бачити тебе

вчора в нашої Юлії....

A propos, чи знаєш, в якому я смішному становищі? …Мої послужливі друзі, на моє

прохання, розпустили чутку про мою смертельну хворобу, і для чого? Смійся, смійся,

граф; усе – для моєї духовної, туманної Гольцберг; зізнатися, вона мені вже набридла, але

не хочеться кинути почате незакінченим з жалю....

Та бог з нею; поговоримо про мою неаполітанську чарівницю: вона робить життя моє

раєм, я не думав, щоб я здатен так закохатися...».

Біля воріт почувся стукіт екіпажу. Анатолій! Ця думка приводить Ольгу в себе.