ПОПОВИЧ Павло Романович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Льотчик-космонавт (4/6). У Космосі пробув 18 діб 16 годин 14 хвилин. Перший український

космонавт.

З робітничої родини. Батько, Попович Р., – кочегар.

Народився 5 жовтня 1930 р. в селищі Узині Білоцерківського району Київської області СРСР (нині

– Білоцерківський район Київської області України).

Помер 30 вересня 2009 р. в м. Гурзуфі Автономної Республіки Крим України.

Закінчив Білоцерківське ремісниче училище (1947), Магнітогорський індустріальний технікум

трудових резервів й місцевий аероклуб (1951), навчався в Сталінградському військово-

авіаційному училищі льотчиків (1951-1952), Вищій офіцерській авіаційній інструкторській школі

ВПС (1953-1954), закінчив московську військово-повітряну інженерну академію ім. М.

Жуковського (1968).

Працював вагарем на заводі, служив старшиною ескадрильї курсантів (1952-1953), військовим

льотчиком 265-го винищувального авіаційного полку 336-ї винищувальної авіаційної дивізії 22-ї

повітряної армії. (1954-1959), у загоні космонавтів (1960-1980), заступником начальника Центру

підготовки космонавтів імені Ю. О. Гагаріна (1980-1989), директором Російського інституту

моніторингу земель и екосистем (1989-2001), головою ради директорів Всеросійського інституту

сільськогосподарських аерофотогеодезичних досліджень (2001-2009).

Двічі Герой Радянського Союзу (1962; 1974).

Президент Асоціації музеїв космонавтики (1989), Добродійного фонду імені першого космонавта

Ю. О. Гагаріна (1994), Фонду соціальної підтримки ветеранів Збройних сил «Союз» (1994).

Член редакційних колегії журналів «Новини космонавтики» (1996), «Політ» (1998).

Президент Всесоюзної уфологічної асоціації (1991-1992), уфологічної асоціації СНД (1992).

Президент Академії енерго-інформаційних наук (1992).

Заступник голови центрального правління Товариства радянсько-австрійської дружби.

Член Союзу письменників СРСР/Росії (1995).

Герой Праці Демократичної Республіки В’єтнам.

Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого IV ступеня (2005), двома орденами Леніна, орденами Червоної Зірки, Дружби народів, Пошани, медаллю «За освоєння цілинних земель», медаллю Республіки Куба.

Кавалер золотих медалей ім. К. Ціолковського і «Космос», медалі де Лаво.

Почесний радист СРСР (1962).

Депутат Верховної ради УРСР 7-9-го скликань.

Двічі побував у Космосі (1962; 1974).

Політ на човні «Схід-4» був першим груповим в історії світової космонавтики, під час другого, на

човні «Союз-14», відбулося стикування з орбітальною науковою станцією «Салют-3».

Наш земляк – почесний громадянин міст Узин, Біла Церква, Запоріжжя, Полтава (усі – Україна), Калуга, Магнітогорськ, Южно-Сахалінськ, Ковров, Ленінськ (усі – РФ), Гур’єв (Казахстан), Торговище (Болгарія), Нукус (Узбекистан).

В м. Узин П. встановлено бюст.

Його ім’ям названі гірський хребет в Антарктиді і мала планета, вулиця в м. Херсон.

Серед друзів та близьких знайомих П. – С. Корольов, Ю. Гагарін, Г. Титов, Г. Нелюбов, В.

Биковський, А. Ніколаєв, В. Терешкова, Є. Карпов, Ю. Артюхін, П. Бєляєв, Г. Шонін, Ю. Глазков, В. Челомей та ін.

***

ПОЛЕТІВ БИ ЩЕ, ТА...

, з життєвого кредо П. Поповича

Якби у мене було двадцять мільйонів доларів США, я б їх заплатив, аби ще раз побувати у

Космосі.

ЛІКАР БІЛЯ МЕНЕ СТОМЛЮВАВСЯ, зі спогадів П. Поповича

Організм кожного з нас піддавався суворим випробуванням: десять діб в сурдокамері, потім – в

термобарокамері, тривале перебування з зафіксованим тілом, обертання в трьох площинах на

тренажері «Ротор» й ін. В першу чергу нас випробовували на надвитривалість.

У мене від природи виявився дуже стійким вестибулярний апарат. Іван Іванович Брянов, який

займався тестом вестибулярного апарату, захотів перевірити мене на міцність. Коли він заступав

черговим по госпіталю, запрошував мене на позапланові випробування. Так от, зніме дані про

початковий стан мого організму (пульс 64 удари на хвилину, тиск 115 на 75), посадить в

спеціальне крісло – в ті роки воно мало ручний привід – і приступить до випробування: протягом

певного часу обертає мене, перевіряє пульс і тиск, дає хвилину передихнути і продовжує обертати.

Я в цей час піднімав і опускав голову, притискуючи підборіддя до грудей. Тривали перевірки

годину, лікар втомлювався, а мій пульс і тиск залишалися такими ж, як і на початку.

В ЕФІР ГАГАРІНУ Я ДАВ ПРАВИЛЬНІ СЛОВА, зі спогадів П. Поповича

Перший час ми жили на Центральному аеродромі імені М. В. Фрунзе в районі Хорошевського

шосе, в колишній казармі барачного типу, в якій ще недавно розміщувалися військові

будівельники. Приміщення були абсолютно порожніми. Армійські ліжка, тумбочки і табурети, постільну білизну ми з Федею Демчуком, водієм нашого автобуса, заносили самі.

Доки жили без сімей, проблем не було. Але коли привезли дружин і дітей, виникла напруженість з

відвідинами туалету, оскільки він був гарнізонним і ним користувалися солдати сусідньої частини.

Проте незабаром одержали квартири. Моя сім’я і сім’я майбутнього космонавта №2 Германа

Титова жили в двокімнатній квартирі на Ленінському проспекті. Велику кімнату займав я з

дружиною і дочкою Наташею, якій тоді було 4 роки, а меншу – Герман з дружиною Тамарою.

Якось нас попередили, що буде зустріч з головним конструктором Сергієм Павловичем

Корольовим. Ми внутрішньо напружилися, зібралися, до цього тільки чули про цю дивовижну

людину.

Стрімко увійшов невисокий кремезний чоловік з великою лобатою головою. Очі глузливо

примружені. Поверх одягу – білий халат. Я, командир групи, як це прийнято у військових, чітко, за всією формою доповідаю, а він абсолютно не за статутом вітається:

– Добридень, орлики!

Так назавжди ми, перший загін, і залишилися для нього «орликами».

...Всі ми були підготовлені відмінно, проте летіти можна було тільки одному. Ми, звичайно, бачили, що і Сергій