ВЕЙНБЕРГ Павло Ісайович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Гуморист.

З купецької родини. Брат, Вейнберг Петро, – письменник.

Народився 25 березня (6 квітня) 1846 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний

центр однойменної області України).

Помер 25 липня (6 серпня) 1904 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург

РФ).

Закінчив 2-у одеську гімназію.

Працював на залізниці, був актором Одеського російського та Олександринського театрів. Висту-

пав в ролі декламатора.

Друкувався в журналі «Розваги» та інших гумористичних виданнях.

Як літератор дебютував книгою «Сцени з єврейського побуту» (1870).

Потім настала черга наступних: «Нові сцени й анекдоти з єврейського, вірменського, грецького, німецького та руського побуту» (1880), «Нові оповідання та сцени» (1886), «Повне зібрання опові-

дань та сцен» (1896).

З 1891 р. тяжкою хворобою прикутий до ліжка.

Серед друзів та близьких знайомих В.– М. Милославський, К. Трутовський, О. Потєхін, П. Гнідич, П. Свободін та ін.

***

БАЖАЙ НЕМОЖЛИВОГО

, з життєвого кредо П. Вейнберга

Бажай неможливого, мирися з неминучістю.

РІДНА МОВА, оповідання П. Вейнберга

Багатий єврей запрошує відомого лікаря. Той приїздить.

– Чим можу служити?

– Бачите, я повинен Вам, по-перше, сказати, що маю дочку, справжній діамант. Французькою

розмовляє, танцює, на фортеп’янах грає і вже рік, як виходить заміж.

– І що, вона нездорова?

– Дозвольте усе по черзі. Вона вже давно, слава Творцю, в цікавому становищі. Не завтра повинна

народити... І оскільки ви такий популярний, то я вас і запросив...

– Можна оглянути хвору?

– Зробіть милість. Будь ласка, у спальню.

Лікар іде і через якийсь час повертається.

– Будьте, – говорить, – абсолютно спокійні! Все скінчиться благополучно і, здається, незабаром.

– Незабаром? Пане лікарю, присядьте, будь ласка!

Сіли, поговорили. Зі спальні лунає стогін:

– О mon Dieu!

– Пане лікарю! Чуєте, вже час!

– Не турбуйтеся, ще нічого немає.

Дочка знову стогне:

– О mon Dieu!

– Лікарю, тепер уже час!

– Не турбуйтеся так! Ще не час.

Раптом зі спальні чується:

– Ой, мамо, тату, гевалт! Караул!

– Ось тепер ходімо. Коли на рідній мові заволала, – значить, пора.

НІЖКАМИ, анекдот П. Вейнберга

Тут, у Петербурзі, є одна людини, яка колись була скажено багатою, й тільки шалено гуляла.

Потім з нами, євреями, познайомилася, почала гроші під великі відсотки позичати й усі –

прогулювати.

Якось він проходив, а я й кажу:

– Шкода – зовсім людина зубожіла...

– Що ти? – регочуть євреї. – Наші векселі його на ноги поставили.

– Як? – запитую. – Хіба знову справи пішли на краще?

– А ти хіба не бачиш? З наших векселів знову на ноги встав... пішки ходить... Раніше на каретах

роз’їжджав.

«КАРАВУЛ», Я «З ВЕКСЕЛЯМИ», з розвідки Ш. Ар’є-Лейба «Брати Вейнберги»

Павло Ісаєвич Вейнберг працював на залізниці, грав в Одеському російському театрі, виступав з

концертами і швидко здобув, говорить сучасник, «гучне ім’я як розповідач сцен з єврейського, російського і вірменського побуту».

...»Сцени з єврейського побуту» винайшов Павло Ісаєвич. А його слідами пішли молоді та ранні –

Володимир Хенкін, Леонід Утьосов...

І жанр єврейського анекдоту, хоч би друкарською легалізацією, зобов’язаний багато в чому Павлу

Ісаєвичу. Він записував свої сценки «фонетично», імітуючи містечкову південноросійську говірку:

«вже» (уже), «шделал, шкажал», «брильянт», «каравул», «мене», «з векселями» і т.д. і т.п., витягуючи комічний ефект з акценту, з неправильного слововживання, з невірної побудови

фрази...

Тексти ці (після півтораста років) мають скоріше історичне значення. Правда, колізії вічні. І хтось, мабуть, пригадає легендарний телебойовик і що трапилася там з радисткою Кет в далеких

весняних митях...

ПЕРЕКЛАВ «УРІЕЛЯ ДА’КОСТУ», з дослідження М. Шахновича «Спіноза в дзеркалі

російської культури кінця XIX – початку ХХ ст.»

Широка публіка уявляла Спінозу зовсім іншим: філософ сприймався не лише як жертва

насильства і неуцтва, а як мужня людина, котра насмілилася відстояти свої переконання. Він став

персонажем віршів і художніх біографій, в яких описувався як герой. У суспільній свідомості

образ Спінози був повний алюзії на події сучасності, він став пророком свободи, борцем проти

тиску церкви і держави і злився з образом Уріеля д’Акости. Трагічна історія цього вільнодумця

відома з п’єси Карла Гучкова «Уріель д’Акоста», яка мала велику популярність в Росії.

П’єса стала відома завдяки перекладу Павла Вейнберга, що з’явився 1872 року в журналі

«Вітчизняні нотатки». Потім в сезон 1878-1879 рр. вона була поставлена в Москві в Малому театрі

в бенефіс великої Марії Миколаївни Єрмолової.

Впродовж десяти подальших років постановка йшла в Малому театрі з незмінним аншлагом.

У 1880 році п’єса з’явилася і потім успішно зберігалася на сцені Імператорського

Олександринського театру в Санкт-Петербурзі.

ПОКЛАЦАЄТЕ ЯЗИКОМ, з книги П. Гнідича «Книга життя. Спогади 1855-1917»

Він був строгим, майже жорстоким до артистів. Вимагав шанобливості і чиношанування. Я

пам’ятаю, як Павло Ісаєвич Вейнберг, відомий розповідач, якось сидів за лаштунками і, побачивши О. А., який стрімголов біг кудись в убиральню, клацнув услід йому язиком. Цього разу

Потєхін не удавав з себе глухого. Він зупинився, круто обернувся і, підійшовши до тих, хто сидів,

– а сиділи Вейнберг, Сазонов і Свободін, – запитав:

– Панове, хто це клацнув?

Вейнберг не вважав можливим відрікатися, і сказав:

– Це я, Олексію Антиповичу!

Потєхін зробив радісне обличчя:

– Ах, як ви славно клацаєте, – вас треба використати для справи, матінка!

Він