КАТАЄВ Валентин Петрович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Письменник.

З учительської родини. Брат, Катаєв Є. (Петров Є.), – письменник.

Народився 16 (28) січня 1897 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 12 квітня 1986 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Новодівочому

цвинтарі.

Навчався в Одеській гімназії.

Воював під час першої світової війни (1914-1917), зазнав поранення на румунському фронті. Був

мобілізований в Червону армію: командував артилерійською батарею, керував вікнами сатири

РОСТА в Одесі та Харкові (1919-1921), працював кореспондентом газети «Гудок», державного

Радіокомітету, «Радінформбюро», «Правди», «Червоної зірки», головним редактором журналу

«Юність».

Член-кореспондент Ґонкурівської Академії.

Лауреат Державної премії другого ступеня СРСР.

Друкувався в газетах, «Гудок», «Правда», «Труд», журналах «Крокодил», «Сміхач», «Червона

оса», «Дивак», «30 днів», «Весь світ».

Дебютував віршами в петербурзькому журналі «Весь світ» (1914).

Потім настала черга повісті «Розтратники» (1925), інсценування якої з успіхом ішло на сцені

МХАТу, комедія «Квадратура кола» (1928), повісті «Біліє парус одинокий» (1936), збірника

«Військові оповідання» (1942), п’єси «Отчий дім» (1944), повісті «Син полку» (1945).

На відміну від багатьох критиків, які негативно оцінюють «пізній період» К., автори, навпаки, вважають т. зв. мемуарні повісті «Святий колодязь» (1966), «Трава забуття» (1967), «Знівечене

життя, або Чарівний ріг Оберона» (1972), «Діамантовий мій віденець» (1978), «Вже написаний

юний Вертер» (1980) – чи не найкращими у доробку письменника.

Однозначною творчість нашого земляка не була. Він, наприклад, написав романи «Час, уперед!»

(1932), «За владу Рад» (1949), повісті «Я син трудового народу» (1937), «Маленькі металеві двері в

стіні» (1964), в яких з «позицій соціалістичного реалізму» прославляв будівничих та будівництво

комунізму, вождя світового пролетаріату В. Леніна. До того ж, К. сприяв партійному цькуванню Б.

Пастернака й О. Солженіцина.

Проте, перебуваючи на посаді керівника «Юності», надав сторінки журналу низці письменників

хрущовської «відлиги».

В м. Одеса на будинку, де народився наш земляк, встановлено меморіальну дошку.

Серед друзів та близьких знайомих К. – С. Єсенін, І. Бунін, В. Маяковський, М. Булгаков, Р.

Рождественський, В. Аксьонова, А. Гладілін, А. Вознесенський, Є. Євтушенко, Б. Ахмадуліна, М.

Озерова та ін.

***

БУВ КВАДРАТНИМ КОРЕНЕМ,

з життєвого кредо В. Катаєва

Я якось був квадратним коренем. Думаю, це властиво кожній людині.

ПРОЩАТИСЯ НЕ БУЛО З КИМ, з повісті В. Катаєва «Біліє вітрило самотнє»

Годин о п’ятій ранку …почувся звук труби.

Звук цей, розриваюче-пронизливий, буцімто розщеплений на безліч музичних волокон, проник

крізь абрикосовий сад, вилетів у порожній степ, до моря, і довго й сумно віддавався в урвищах

розкатами поступово стихаючого відлуння.

Це – перший сигнал до відправлення диліжанса.

Усе скінчено. Наступила гірка година прощання.

Власне кажучи, прощатися було ні з ким. Нечисленні дачники… почали роз’їжджатися в середині

літа. Зараз з приїжджих на фермі залишилася тільки родина одеського вчителя на прізвище Бачей,

– батько і два хлопчики: трьох з половиною і восьми з половиною років. Старшого кликали Петя, молодшого – Павлик. Проте й вони сьогодні залишали дачу. Це для них сурмила труба, для них

виводили зі стайні великих вороних коней.

Петя прокинувся задовго до труби. Він спав тривожно. Його розбудило цвірінькання птахів. Він

одягся і вийшов на повітря.

Сад, степ, двір – усе було в холодній тіні. Сонце сходило з моря, але високе урвище його ховало.

На Петі був міський святковий костюм, з якого він за літо сильно виріс: вовняна синя матроска з

пристроченими уздовж по коміру білими тасьмами, короткі штанці, довгі фільдекосові панчохи, черевики на ґудзиках і круглому солом’яному капелюсі з великими полями.

На крокетному майданчику, на галявині, в альтанці – усюди та ж неприязна тиша, те ж безлюддя.

А як весело, як святково було тут зовсім недавно! Скільки гарненьких дівчаток і бешкетних

хлопчиськ! Скільки витівок, ігор, бійок, сварок, примирень, поцілунків, дружб!

Яке чудове свято влаштував хазяїн економії Рудольф Карлович для дачників у день народження

своєї дружини Луїзи Францівни! Петя ніколи не забуде цього свята.

Зранку під абрикосами накрили величезний стіл, заставлений букетами польових квітів. Середину

займав здобний крендель розміром з велосипед.

Тридцять п’ять палаючих свічок, уткнутих у пишне тісто, густо посипане цукровою пудрою, позначали число років іменинниці.

Усіх дачників запросили під абрикоси на ранковий чай.

День, що почався так урочисто, продовжувався в тому ж дусі і закінчився дитячим костюмованим

вечором з музикою і феєрверком.

Усі діти надягли заздалегідь зшиті маскарадні костюми. …Найкращий – звичайно, звичайно ж! –

був у Петі. Батько власноруч майстрував його два дні. Він короткозоро перевертав гуміарабік, бурмотів у бороду страшні прокльони на адресою влаштовувачів «цього неподобства» і взагалі

усіляко виражав свою відразу до «найдурнішої з витівок».

Але, звичайно, він хитрував. Він просто боявся, що костюм вийде поганий, боявся осоромитися.

Як він старався! Але зате й костюм – що б там не говорили! – чудовий.

Це були лицарські лати, мистецьки склеєні з золотого і срібного ялинкового паперу, натягнуті на

каркас із дроту. Шолом, прикрашений пишним султаном, виглядав точнісінько, як у лицарів

Вальтера Скотта. Навіть забрало піднімалося та опускалося.

Усе це було так прекрасно, що Петю поставили в другій парі поруч із Зоєю, найкрасивішою

дівчинкою на дачі, одягненою в