ШУМЛЯНСЬКИЙ Павло Михайлович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Лікар.

З міщанської родини.

Народився в 1754 р . в с. Малих Будищах Полтавської губернії Російської імперії (нині – в межах

м. Полтава, адміністративного центру однойменної області України).

Помер в 1824 р. в м. Харкові Російської імперії (нині – адміністративний центр однойменної

області України).

Навчався в Києво-Могилянській академії, Петербурзькому генеральному шпиталі (1773-1779),

Страсбурзькому університетові (1784-1789).

Служив в Київській духовній консисторії (до 1773), військовим лікарем в низці полків (1779-

1784), працював викладачем кронштадтської (1793-1795) і московської (1795-1800) хірургічних

шкіл, Московської медико-хірургічної академії (1800-1806), директором Московського заводу

хірургічних інструментів (1801-1806), викладачем Харківського університету (1806-1817).

Почесний член Петербурзької медико-хірургічної академії.

Член «Товариства змагальників медичних і фізичних наук» при Московському університеті.

Як вчений дебютував розвідкою «Про безпосередню причину місцевого запалення» (1789).

Потім настала черга наступних доробків: «Пояснення випробуваної дії води на тіло, вогнем

охоплене й холодом вражене» (1792), «Думки про протипожежні заходи» (1805), «Випробування

мінеральних вод Полтавської губ. Костянтинівського повіту на дачах Ковалевської» (1806), «Про

випробування мінеральних вод на дачі Кочубея, у селі Дубові Гряди» (1806), «Про фізичні

способи життя» (1806), «Коротка настанова – як вберегти себе від прилипливих хвороб простими

загальнодоступними засобами» (1814), «Примітки з доповненнями до науки про вивихи кісток»

(1821).

Серед друзів та близьких знайомих Ш. – І. Книгін, О. Рославський-Петровський, Д. Багалій, М.

Попов, І. Ризький, Х. Сулима, Л. Ванноті та ін.

***

СЛУЖІННЯ ЛЮДЯМ

, з професійного кредо П. Шумлянського

Служіння суспільству і людям, постійна готовність прийти на допомогу.

ЛЕКЦІЇ ЧИТАВ УКРАЇНСЬКОЮ, з дослідження С. Капітульської «Українська та російська

медицина розвивалися у тісній взаємодії»

За літописними відомостями, в давньоукраїнській княжій державі – Київській Русі в ІХ-ХІІІ

століттях медицина досягла значного рівня. Саме тоді з’явились перші лікарі і навіть спеціальний

Микильський лікарняний монастир, де лікували ченців і всіх, хто потребував цього.

...Багато вітчизняних та російських вчених стверджують, що першою в світі жінкою-лікарем була

українка Добродія-Євпраксія-Зоя – дочка київського великого князя Мстислава Володимировича і

шведської принцеси Христини, внучка Володимира Мономаха. У 1122 році Добродія стала

дружиною Олексія – племінника візантійського імператора Олексія І Комнена.

Після приїзду до Візантії Добродія почала іменуватися Євпраксією, а після одруження одержала

ім’я Зоя.

Молода жінка добре володіла грецькою мовою, вона проводила багато часу у товаристві дочки

імператора Ганни Комнени, відомої візантійської письменниці. Відповідно до легенди, Євпраксія

цікавилася медициною: ще перебуваючи у Києві, вона освоїла прийоми лікування травами,

причому лікувала простих людей і робила багато добрих вчинків, за що й отримала своє ім’я. З

кінця XI – середини XII ст. до нас дійшов медичний текст грецькою мовою під назвою «Алімма»

(Мазі). Деякі дослідники приписують цей текст Добродії-Зої. Якщо це справді так, то Алімма –

перший авторський медичний текст, написаний українською жінкою. Текст дійшов до нас лише

частково. Він зберігається в бібліотеці Медичі у Флоренції.

...Згідно з деякими джерелами, перший доктор медицини серед українців з’явився ще у XV

столітті. Це був Мартин з-під Перемишля, який отримав у Кракові ступінь магістра і поїхав

працювати за кордон. Спочатку викладав астрономію у Болонському університеті в Італії, там же

здобув ступінь доктора медицини. Повернувшись до Кракова зі славою болонського доктора,

Мартин із Жиравиці за успіхи у лікуванні хворих був прозваний королем медицини. Помер він у

1460 році.

...Першим вихованцем Київської академії, який захистив дисертацію у закордонному університеті

і отримав ступінь доктора, вважають Івана Полетику (1726-1783) із стародавнього українського

шляхетського роду, сина значкового товариша Лубенського полку.

...Із 1761 року деяких випускників російських шпитальних шкіл почали відряджати до Західної

Європи для підвищення кваліфікації і здобуття звання доктора медицини. До Лейденського

університету (Голландія) були відряджені українці І. Тимківський – син доктора Й. Тимківського з

Миргородського полку; Ф. Тихорський – син козака Переяславського полку, вихованець Київської

академії, який потім більше 20 років викладав у шпитальних школах Петербурга і з 1776 р.

очолював генеральний суходільний шпиталь; К. Ягельський, М. Крутень, О. Сидорович та ін.

Поїхали на власні кошти і здобули докторську ступінь у Лейденському університеті українці Г.

Соболевський, Д. Самойлович, С. Леонтович та інші.

Павло Шумлянський також отримав докторський диплом у Страсбурзькому університеті. Він

обіймав професорську кафедру у Кронштадтському медико-хірургічному училищі, потім у

Московському, а коли 1806 року відкрився медичний факультет у Харківському університеті, був

призначений його деканом і професором медицини.

Одним з перших професорів хірургії, які починали читати лекції українською мовою, був декан

медичного факультету Харківського університету Павло Шумлянський.

БАЖАЮЧИХ ВИВЧАТИ МЕДИЦИНУ НЕ ЗНАЙШЛОСЯ, з хроніки «Як це було» на

інтернет-сайті Харківського університету

2005 рік – рік святкування 200-річчя від дня врочистого відкриття Імператорського Харківського

університету. Саме після 17 січня 1805 року (за ст. ст.), за свідченням Д. І. Багалія, по закінченні