цей був ще цілий за дев’яностих років, його було знесено під час будування

величезного будинку кол. Попова.

Козачковський в своїх спогадах про Шевченка («Кіевскій Телеграф», 1875 р., ч. 25) оповідає, що

того ж 1859 р. Шевченко, проїжджаючи з Києва, подарував йому свою фотографію, «дуже схожу

та вдалу»; треба гадати, що це був знімок Гудовського.

БІЛЬШЕ КРАСТИ НЕ ХОДИЛИ, з переказу М. Лєскова «Дрібниці архієрейського життя»

Те, що я нижче розповідатиму, відоме мені зі слів мого померлого друга, художника

Петербурзької академії мистецтв, Івана Васильовича Гудовського, якого, ймовірно, ще дуже

багато хто не забув в Києві. Він був хороший майстер своєї справи і дуже добра, чесна і пряма, правдива людина, якої кожному слову можна було сміливо і поза сумнівом вірити.

...Його ще в отроцтві привезли до Києво-Печерської лаври ...в іконописну майстерню.

Майстернею цією ...тоді завідував ієромонах Ірінарх, художні здібності якого багатьох не

задовольняли. Ірінарху ставили в провину, що ...він мав дивовижне нещастя всіх малювати «на

одне обличчя».

Художник Гудовський прийшов до Петербургу, до академії, з цієї ж школи о. Ірінарха, про яку до

своєї трагічної кончини говорив завжди захоплено, як про «милі роки своєї юності»; у цих же

розповідях він не раз згадував наступний анекдотичний випадок, який особисто стосується

митрополита Філарета Амфітеатрова.

– Якось, – говорив Гудовський, – влітку ми працювали, внизу, під покоями митрополита ...і там

після обіду й відпочивали. Отець Ірінарх, бувало, пообідавши, залишається заснути в своїй келії, а

ми, хлоп’ята, вважали, що нам краще тут, тому що тут прохолодніше, та й нагляду за нами не

було; а найголовніше – звідси з вікон можна було лазити до митрополитового саду, де нас

спокушали великі соковиті груші, звані в Києві «принц-мадами», які ми непереборне бажання

струсити.

...Кожному хотілося врятуватися швидше, аби не попастися отцю Ірінарху, і тому ми лише

заважали один одному, зривалися й падали. А десь зверху над нами хтось весело сміявся

спокійним і добрим старечим сміхом.

Вночі, поївши всі накрадені груші, юні артисти вирішили більше не красти; але назавтра забули це

рішення і знову виступили до саду в тому ж порядку, тільки з призначенням нових сторожів...

Один був поганий і злий сторож: залишившись на своєму місці, він задумав жорстоку

підступність.

– Не встигли ми, – говорив Гудовський, – взятися за роботу на деревах, як цей хитрун приклав

руки трубкою до губ і крикнув: «Отець Ірінарх іде!»

Всі ми, скільки нас там було, почувши це, мов кулі падали зверху на землю і... не піднімалися з

неї... Не піднімалися тому, що до одного жаху додався інший, ще більший: ми знову почули голос, якого вже не могли не впізнати. Цей був голос той самий, який нас учора попереджав щодо

наближення Ірінарха, але нині він не лякав нас, а заспокоював. Слова, ним вимовлені, були:

«Неправда, рвіть собі, Ірінарх ще не йде!»

Це був голос митрополита Філарета, якого діти впізнали і, підвівши з трави свої перелякані

голівоньки, заціпеніли... І як інакше – вони побачили самого його, владику київського і

галицького, того, хто стояв для них на варті біля лутки свого віконця і який весело милувався, як

вони обкрадають його сад.

– Ми, – говорив Гудовський, – втратили всі відчуття від сорому; ми всі мовби закам’яніли і не

могли рушити, поки ...митрополит не гукнув:

«Ну, тепер біжіть, дурники, – тепер Ірінарх іде!»

Тут ми бризнули : знову по-вчорашньому підійнялися на своє місце, проте були страшенно

збентежені і більш красти митрополитові груші не ходили.

ОДЕРЖАВ ГУДОВСЬКИЙ, з розвідки П. Жура «Доробки і дні Кобзаря»

1845 рік

22 вересня. І. Гудовський пише поетові, що одержав від нього 25 рублів на видання естампів

«Мальовничої України» і повідомляє про те, що робить для їх розсилки.

10 грудня. У Академії мистецтв виписано Шевченку атестат на звання некласного художника.

Документ для передачі поетові одержав Іван Гудовський.

«ЗРОБЛЮ З ТЕБЕ ФОТО», з роману В. Шевчука «Терновий цвіт»

Iван зрадiв Тарасовi, як батьку рiдному. Обняв, притис. Але не дався поцiлувать.

– Нездужаю... – сказав охриплим голосом i глянув так, мов завинив. – Той Петербург... з його

вiтрами, сирiстю...

Тарас повiв плечима, бо добре змерз. Всю нiч бродив по мiсту, жалiючи будити друга.

– Можна, я поживу у тебе днiв два чи три?

– Будь ласка!

I раптом звiв здивовано рiдкi, пожухлi брови:

– То ти уже на волi?! Давно?

– Та як тобi сказати... Два роки вже... А це за Каневом мене схопили знову i привезли сюди на

слiдство та розправу.

– За що?

– Комусь я очi муляю, комусь моя присутнiсть тут не бажана.

– Дiла!.. То ти, виходить, тут ненадовго?

– Мабуть. Не знаю сам. Там пишуться якiсь бумаги...

– Слухай, – ожив Iван. – Допоки ти у Києвi, зроблю я з тебе фото! На добру пам’ять людям.

Гаразд?

– Авжеж.

– Тодi скорiше снiдати i-за роботу!

Трудячись над фотокарточками в своїй тiснiй майстернi, де панувала темрява й ледь-ледь свiтив

червоним малий лiхтар, Гудовський вводив гостя в життя та побит мiста.

СПІВЧУВАВ ХВОРОМУ, зі спогадів М. Лєскова «Остання зустріч і остання розлука з

Шевченком»

Я передав йому декілька поклонів від його знайомих. Він про те-се запитав мене, і дуже сумував

за хворим художником Ів. Вас. Г[удовськи]м, у якого гостював в останнє своє перебування в

Києві.