- 1
- 2
Вільям Шекспір
СКАРГИ ЗАКОХАНОЇ
Переклав Лесь Танюк
Ще лежачи на пагорку крутому, Дівочий квиль я вчув звіддалеки, Угледівши й саму її потому: Бліда, вона йшла берегом ріки, Перстеники зриваючи з руки, У розпачі якісь папери дерла, Не стримуючи сліз важких, як перла.
Її чоло й волосся золоте Ховав від сонця брилик-плетениця. Обличчя вже змарніло, а проте Не викосила часу косовиця Всього, що юнь дарує білолиця, — Крізь сітку зморщок небові на зло Колишню вроду видно ще було.
Вона раз по раз витирала очі Носовичком з примхливим вишиттям, Вдивляючись у літери урочі — Шовк монограми з милого ім’ям, — Охоплена скорботним почуттям, І виливався біль її жахливий У тихий стогін чи у зойк тужливий.
То, наче викликаючи на бій Блакить, метала блискавки у хмари, То знову опускала погляд свій На луки, де паслись овець отари, На гори і на чорні крутояри; Блищали очі відблиском заграв — Лихий вогонь в її зіницях грав.
З-під брилика розвихрене волосся Свавільно розліталось врізнобіч; Вздовж щік побляклих пасмами вилося, А решта струменем збігала з пліч, Та з сіточки не виривалось пріч І волі ніби й зовсім'не жадало, Хоча й було заплетене недбало.
Кришталь, рубіни, срібло та янтар — Зневаженої вірності святиню — Жбурляла в річку, — наче той скупар, Що кида гріш у вщерть набиту скриню; Так щедрий цар дарує благостиню — Не тим, у кого злидні аж кричать, А тим, на кому розкоші печать.
Понищені браслети і клейноди, Жмут щойно перечитаних цидул, — Усе летіло у бурхливі води, Знаходячи на дні собі притул; Гробницею тепер їм буде мул. Враз, розгорнувши шовк, знайшла листочки — Кривавицею списані рядочки.
Цілуючи жадливо ті листи, Сльозами їх кропила очамріло. «О хижа крове! Як же довго ти Мене олжею напувала вміло — Словами, що чорніші за чорнило!» — Скричала й на дрібнесенькі шматки Подерла горопашні сторінки.
А недалечко пас у лузі вівці Один поштивий велемудрий дід: Він довго жив, як всі оті щасливці, Що в учтах бавлять час, і кинув світ, Де при дворі пробув чимало літ; І от, узрівши мало не причинну, Збагнути хоче сліз її причину.
До неї він з ґирлиґою підсів І мовив, що тужити так не гоже, — Безвихіддя нема для юних дів. Хай розповість усе йому, як може, І, може, він їй чимось допоможе. А вислухати й дати їй совіт — То привілей його похилих літ.
Вона йому: «Ах, батеньку, якщо ви Побачити, крий боже, у мені Безжальну жертву згубних літ готові, То я вам відповім на це: о ні! Не роки, а жалі мені страшні! Цвіла б я й досі, як пахуче гронце, Якби не затулив мені він сонце.
О горенько! Навіщо рано так Ступила я на стежечку вадливу?! Мене причарував один юнак: Любов, собі шукаючи поживу, Вселилася у плоть його звабливу, Знайшовши в ній для себе світлий храм, Щоб стати божеством навіки там.
Ці шовковисті кучері веселі, — Як з ними гравсь бешкетний вітерець! Таке вам і не снилось, мудрагелі! О, це биття сполоханих сердець! О, найсолодших марень нетерпець! Гарнішого за нього я не знаю: Вродливіший хіба що ангел з раю!
Змужнілість ледь торкнулася ланит, Цнотливих і рум’яних, як дівочі; Хоча пушок, м’який, мов оксамит, Вже натякав на вуса парубочі. Й вагались залицяльниці, охочі До суперечок, — що йому миліш: Отак як є — чи як було раніш?
Щасливий і на вдачу, і на вроду, З жінками ніжний, тихий і тремкий, — Мужчинам кривди не прощав він зроду, — Обурений, гримів як буревій, Чиє дозвілля — травень грозовий; Його тендітність — тільки покривало, Що звагу і безбоязність ховало.
А як шалено мчав він на коні! Одне єство — в одну істоту злиті! Ввижалося — і не одній мені — Не скаче він, ширяє у блакиті! Всі сперечалися такої миті: Коня приборкав вершник беручкий, Чи вершника приборкав кінь баский?!
Та сходилися швидко всі на тому, Що саме він дав грацію та чар Божественному коню вороному, — Він, лицар духу й простору владар; Що то його неоціненний дар — Вшляхетнювати геть усе собою, Все прикрашати власною красою.
Меткий, розумний, веселун і грач, Майстерник жартівної пікіровки, Плач обертав у сміх, а сміх — у плач, Мав завсігди напохваті примовки, Шпильки дотепні і питання ловкі, Що ними враз заплутавши, умів Підступно вас піймати в пастку слів.
Так правував серцями він охоче, Роздаючи троянди й колючки; Так чарував він свій чималий почет, І всі йому служили залюбки, — Старе й мале, жінки й чоловіки, — І забаги усі його відразу Виконували, не ждучи наказу.
Його портрет у себе мали ті, Хто бачити його хотів щохвилі. Отак пахолок марить в забутті, Що він шикує на розкішній віллі, Де пишно владарює на дозвіллі, І щасливіший у мані своїй, Ніж пан його — подагрик і скиглій.
Було, своїм і та його вважала, Котрій він осміхнувся мимохідь. Я ж, серцем вільна, зроду не бажала Ні з ким душевну злагоду ділить, — І от сама потрапила у сіть; Віддавши квіт душі йому весною, Лишилася стеблиною сухою.
Та не була впокорена я ним, Як ті, що миттю гинули у шалі; І боронила честь свою вже тим, Що уривала замахи зухвалі, Тримаючись від нього якнайдалі, Сприймаючи його як джиґуна, Що до сердець чужих жалю не зна.
Гай-гай! Кому чужий завадив приклад Гіркий свій келих випити до дна? Лише на серце покладатись звикла, Я ще не знала, що любов — мана, Що найпалкіше почуття мина І зайвина — порадників завзяття: Вони лише роздмухують багаття.
Якщо ж, порад послухавши чужих, Ми силоміць вгамуємо жадання, То будем все одно ні в сих ні в тих, — Бо силування — це вже не кохання! Бо наша згага — то якесь наслання; Волає марно розум: «Не займай!» — Чого невільно — хочеться, і край!
Я знала, що лукавий він душею, Що квітникарить по чужих садках, Що поглумився не над однією, Що в кривдному порушенні присяг Найвищої майстерності досяг, Що всі його листи і шури-мури — Овеча шкура вовчої натури.
Мене він взяти приступом не зміг І вдався до тривалої облоги: «Нікому ще не падав я до ніг, Одну тебе кохаю донезмоги! За
- 1
- 2