імператорів», за що піддався нападам з боку частини правлячих кругів, настроєної антинімецьки.
Посилення австро-німецької експансії на Близькому Сході і загострення суперечностей між
Росією і Німеччиною змусили царизм піти на зближення з Францією. Гірс брав участь у розробці і
укладенні в 1893 р. франко-руської військової конвенції.
…Гірс був присутній на чотирьох зустрічах імператорів: у Олександрові 22 серпня 1879 р., в
Данцигу – 28 серпня 1881 р., в Скерневіцах – 4 вересня 1884 р. і в Крезмірі – 13 серпня 1885 р.
КУРИВ ФІМІАМ ІМПЕРАТОРОВІ, з щоденника О. Половцова
17 листопада 1887 р.
Якось в Гатчині за сніданком у присутності государя Гірс сказав графові генерал-ад’ютанту
Ігнатієву:
– У його величності такі ясні і визначальні думки з питань іноземної політики, що мені як
міністру закордонних справ нічого іншого не доводиться робити, як тримати олівець і писати під
диктування.
У канцелярії міністерства був спеціальний чиновник, який складав для Олександра III виписки з
іноземних газет. Гірс розпорядився не поміщати нічого неприємного для государя для того, щоб
він не був у поганому настрої в ті дні, коли Гірс робить для государя «всепідданнійшу доповідь».
ЦАР ДИПЛОМАТІЮ ЦІЛЕСПРЯМОВАНО ПАПЛЮЖИВ, з статті Г. Кислого «Гірс Микола
Карлович»
Олександр III – безглуздий, часом не передбачуваний самодержець, котрий ухвалював
несподівано неординарні рішення, – оточив себе украй реакційними елементами. Біля трону
опинилися такі одіозні постаті, як видавець «Московських відомостей» Катков і обер-прокурор
Синоду Побєдоносцев.
Ці «радники» ненавиділи Гірса. Та й сам імператор демонстративно часто не зважав на його
думку, причому любив підкреслювати, що він «сам собі міністр закордонних справ». Йому нічого
не варто було несподівано міняти свої рішення з найважливіших питань зовнішньої політики.
Згодом звик міністр і до дрібних причіпок його величності.
Старший радник міністра Ламздорф в січні 1887 р. записав в своєму щоденнику: «Колись в Росії
міністр користувався підтримкою монарха, тепер вважають, що догоджають його величності,
нападаючи на Гірса і на дипломатію, а государ з свого боку робить все, аби Гірса
дискредитувати».
Директор Азіатського департаменту Зинов’єв вважав, що «його величність тримає нашого
міністра «в чорному тілі». Проте незабаром Зинов’єв опиниться під впливом Каткова і
Побєдоносцева і, ставши посланником в Швеції, в один з своїх приїздів до Петербургу не
посоромиться відгукнутися тоді вже про тяжко хворого Гірса як про надмірно егоїстичну, нещиру
і ненадійну в дружбі людину.
Олександр III часто викреслював Миколу Карловича із списків сановників, представлених до
чергових нагород. «Багато посадовців, – відзначить пізніше Ламздорф, – удостоєні царської
милості; тільки міністр закордонних справ забутий і є жертвою невдячності, оскільки російський
самодержець не наважується викликати незадоволення Каткова і його прибічників».
Якось Гірс сумне зазначить: «Паплюження дипломатії здійснюється за смаком його величності».
…Микола Карлович Гірс помер 14 січня 1895 р., переживши Олександра III всього на три місяці.
СПАЛАХНЕ РЕВОЛЮЦІЯ, з радіокалендаря О. Журавльової «Цей день»
Микола Карлович Гірс був не дуже талановитим кар’єристом, та, до того ж, ще й лютеранином,
що не дивно, за його шведського походження. Проте, здолавши всі східці дипломатичних сходів,
він зайняв пост міністра закордонних справ Російської імперії, і природно, зазнав звинувачень в
пронімецькій позиції.
А вважав Гірс, що альянс з Францією проти Німеччини для Росії самогубний, що війна з
Німеччиною знищить країну, а в Росії спалахне революція.
Переконатися у власній правоті Микола Карлович не встиг, напевно, на щастя.
НА ТОБІ, БОЖЕ, з кореспонденції В. Драголюка «Українцям від Олександра III і Миколи II»
Росіяни передали для Лівадійського палацу-музею царський архів. Звичайно ж, не весь, а лише ті
документи з архіву зовнішньої політики Російської імперії часів правління двох царів, що
історично пов’язані з їхньою літньою резиденцією в Лівадії. Зокрема, «…Доповідь міністра
закордонних справ М. К. Гірса імператору Олександру III (датована 10/22 квітня1886 р.)», «Книгу
телеграм на ім’я імператора Олександра III й імператриці Марії Федорівни з привітаннями з
нагоди 25-річчя одруження (28 жовтня/9 листопада 1891 р.)» та інші – всього 12 найменувань.
Але найцікавішим є те, що в самому музеї поки не відають про дружній акт російської сторони.
Заступник директора палацу-музею з науки Сергій Юрченко зізнався, що лише від кореспондента
«України молодої» уперше почув цю новину. Нібито з документами хочуть спершу розібратись
посадовці республіканського міністерства культури.
ВИ ЗНАЄТЕ ВБИВЦЮ, з роману К. Врублевської «Справа про старовинний портрет»
Карета зупинилася біля невеликого будиночку, що потопав в зелені і нічим не відрізнявся від
інших таких же будинків з черепичними дахами. Все навколо дихало тихою, сонною провінцією, і
неможливо було повірити, що в декількох льє звідси крутилися крила млина «Мулен Руж» і
танцювали канкан танцівниці з пір’ям на голові.
– Прошу вас, пані Авілова. – Мій супутник подав мені руку і допоміг вийти з карети. – Сюди,
будь ласка. Тут темно, не спіткніться.
Він відчинив хвіртку і провів мене всередину. Навколо не була ні душі.
– Входьте, Аполлінарія Лазарівна, сідайте, – почула я знайомий голос. На дивані у вітальні сидів
міністр закордонних справ Росії Микола Карлович Гірс і пильно дивився на мене сов’ячими
очима.
– Ах, ось воно що, – відповіла я замість вітання. – А я голову ламала всю дорогу, кому я могла
знадобитися?
– Невже не здогадалися?
– Ні! – відрізала я. – Де я знаходжуся? І головне, чому я тут?
– Не лукавте,