паризьких передмість, на квартирі, яку наше міністерство використовує для зустрічей з агентами.
– Але я не агент!
На обличчі міністра відбилася прикрість.
– Повторюся – ви чудово розумієте, чому знаходитеся в цьому місці. Проте, якщо вам так
завгодно, знайте: ви тут тому, що зобов’язані пояснити мені, звідки у вас малюнок з моїм
зображенням і чому ви підклали його мені на вранішній зустрічі. Адже малюнок не випадково
опинився у вашому ридикюлі, а ви самі – в моєму кабінеті.
– Зобов’язана? Не думала, що мене, дворянку, немов якусь іноземну шпигунку, привезуть
невідомо куди, попри волі, і ще зобов’яжуть відповідати на запитання, поставлені таким тоном! Я
не відчуваю себе ні в чому винною і вимагаю пошани до себе, ваша ясновельможність.
– Добре, добре, – злагіднів Гірс. – Шановна Аполлінарія Лазарівна, чи не будете ви такі люб’язні
пояснити, навіщо вам знадобилося влаштовувати цей маскарад і показувати мені малюнок? Адже
вам хотілося побачити мою реакцію вплутали мене у ваші авантюри.
– Миколо Карловичу, справа не в вас. Вас я глибоко поважаю і вважаю одним з найосвіченіших
діячів нашої імперії, що тримають руку на пульсі Росії. – Я перевела подих і подивувалася
власному красномовству. Напевно, від страху в людині прокидаються дрімаючі здібності. – Але
мені украй важливо дізнатися, хто зображений разом з вами на малюнку. Запевняю вас, до
політики Російської імперії моя цікавість не має ніякого стосунку.
– Для чого вам це знадобилося? – запитав Гірс і, як мені здалося, небагато розслабився. Він
відкинувся на спинку дивана і попросив дозволу запалити.
– Ваш співбесідник підозрюється у вбивстві трьох осіб: мого друга російського художника Андрія
Протасова, його подруги Сесіль Мерсо, сусідки по будинку на вулиці Турлак, а також в умисному
підпалі мансарди з картинами…