- 1
- 2
ЄЗЕРСЬКИЙ Мілій Вікентійович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник.
З міщанської родини. Брат, Єгерський В., – письменник.
Народився 12 жовтня 1891 р. в м. Ізяслав Ізяславського повіту Волинської губернії Російської
імперії (нині – районний центр Хмельницької області України).
Помер 13 квітня 1976 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ).
Закінчив Вінницьку гімназію (1908).
Учасник Громадянської війни.
Друкувався в журналах «Червона новина», «Земля радянська».
Як літератор дебютував в 1923 р..
Потім настала черга романів та повістей «Північ», «Самоїд» (обидва – 1928), «Чудь білоока»
(1929), «Душа Ямалу» (1930), «Золота баба» (1931), «Гракхи» (1936), «Арістонік», «Марій і
Сулла» (обидва – 1937), «Тріумвіри» (1939), «Каменяр Нугрі», «Кінець республіки» (обидва –
1940), «Дмитрій Донськой» (1941), «Сила землі» (1956).
Серед друзів та близьких знайомих Б. – П. Моргаєнко, О. Немировський, В. Щапов, В. Брюсов, В.
Іванов, Ф. Сологуб ін.
***
ЗА ЗЕМЛЮ ТРЕБА БИТИСЯ
, з роману М. Єзерського «Гракхи»
Все, що розповідали земляки, виявилося правдою: розорені землероби гасали між віллами та
містами в пошуках роботи, а нобілі і вершники жили в достатку й розкоші, яку не в силах були
стримати ні суворі закони римських магістратів, ні строгий нагляд цензорів. Сільська біднота
йшла до міст, збільшуючи величезне число плебсу, пристосовуючись до життя ремісників;
кількість землевласників зменшувалася, і республіці нізвідки було вербувати на військову службу
здорових духом і тілом воїнів, подібних до тих, які століттями стояли на сторожі Риму, воювали і
розширювали його володіння.
У полях працювали раби, закуті в кайдани, на віллах – теж раби і невільниці, і лише на час
польових робіт наймалися вільнонароджені, а ті, що залишалися на цілий рік, були нечисленні.
Фульцінія, дружина Марія, зустрівши чоловіка на порозі старого будиночка, розплакалася. З-за її
спини визирав великий хлопчик з похмурим обличчям.
– Підійди, Марію, – сказав батько, звертаючись до сина. – Дай на тебе подивитися. Як ти виріс!
Вони обнялися.
– Це не життя, – з раптовою люттю вимовив хлопчик. – Усі волають: «Коли ж плебс збереться з
силами?»
– Що ти кажеш? – Засміявся батько. – Сенат подбає про нас...
Працюючи якось з сином в полі, він побачив Тита, що орати свою смугу.
– Боги і республіка – за нас, – весело сказав Марій своєму другові. – Побачиш, Титу, як заживемо, побачиш!
Тит недовірливо хилитнув головою.
– Нам вдалося взяти поля в оренду, тому що ми – воїни, – відповів він, – а Маній і Аецій нічого не
добилися: одному довелося їхати до Риму, а іншому – до Капуї...
– А що вони там будуть робити?
– Що доведеться. Ось чому я не вірю в допомогу республіки. Подумай: хто на чолі її? Нобілі.
Кому платимо за землю? Нобілям. Хто руйнує нас? Вони, вони, все вони! Зрозумів тепер? Землю
потрібно завоювати...
Марій замислився. Речі Тита нагадали йому слова сина: «Коли ж плебс збереться з силами?» Тоді
син не договорив, але батько зрозумів, що він хотів сказати.
БОГІВ АБО НЕМА, АБО ВОНИ НЕСПРАВЕДЛИВІ, з роману М. Єзерського «Каменяр Нугрі»
Нугрі нерідко запитував Кені, свого друга:
– Скажи, чому фараон [фараонами називалися царі в стародавньому Єгипті] Рамзес, якого
називають добрим богом Єгипту, не піклується про народ?
Кені замислювався, не знаючи, що відповісти. Бесіди з Нугрі глибоко хвилювали його, не давали
спокійно спати.
Якось Нугрі і Кені поверталися додому. Африканське сонце пекло нестерпно. Вони несли на
спинах мішки з харчами, виданими на місяць.
– Обважують нас, щоразу недодають хліба, – скаржився Нугрі. – А про олію і говорити нічого.
Клянусь Амоном [Амон-Ра – за віруванням стародавніх єгиптян, бог сонця, цар богів, творець
Всесвіту], я не відчуваю навіть ваги мішків!
– Слава богам, що продовольство видали нам раніше з нагоди свята, – перервав Кені. – Уже давно
голод заглянув до моєї хатини. Мати зовсім знесилила – лежить...
– Жерці кажуть, що боги велять багатіям милосердно ставитися до бідняків.
– Я думав про це. Бачу, що багатії забули богів.
– Вони пам'ятають їх, коли вигідно.
...Хатина Нугрі складалася з двох квадратних комірок, між якими знаходився дворик. ...Нугрі
увійшов всередину халупи. Йому доводилося ходити трохи зігнувшись, аби не зіпсувати головою
стелі.
–...Знаю, ти голодний, – обернулась дружина до чоловіка, – але їсти нічого, крім шматка коржа,
який я взяла у сусідки. Хочеш, я тобі закип’ячу води, щоб ти міг запивати хліб?
–...Той місяць був дуже важкий, – говорила Мімута, – понад десяти днів ми голодували.
– А який місяць легкий? – Посміхнувся Нугрі. – Всі місяці схожі один на один... Але ж
переписувачі не знають, що таке злидні, живуть безтурботно ...
–...Я думаю так, – сказала Мімута, – багаті і бідні однаково народжуються і однаково помирають.
Чому ж одні живуть добре, а інші гинуть з голоду?
– Кені каже: чи нема богів, чи вони несправедливі.
***
СПОДОБАВСЯ ЄЗЕРСЬКИЙ
, з листа М. Горького І. Груздєву в середині лютого 1929 р.
Сорренто
Про Серапіона Ви написали сумну правду. Не ростуть, а зменшуються. Нікітіна вже немає –
забалакався, занедбайливився. «Середній проспект» – сухо і тьмяно, «скандаліста» ще не читав,
«Брати» – передчасно солідно. А – головне: всі дозволяють дійсності долати себе, покірно
підкоряються фактам. Слухова і зорова пам'ять, особисті роздратування шкіри розвиваються до
болючої чутливості, і все це пригнічує уяву, домисли, інтуїцію. А Замятін занадто розумний для
художника і даремно дозволяє розуму захоплювати талант свій до сатири, «Ми» – відчайдушно
погано, зовсім не запліднена річ. Гнів її холодний і сухий, це – гнів старої діви. З нових мені
сподобалися Колоколов і: Мілій
- 1
- 2