заводів «Рено» і представникам Пентагону.

Проте з якихось причин його тоді не упровадили у виробництво.

ПРИМХЛИВІСТЬ РИТМУ, з розвідки О. Шатських «Баранов-Россіне В. Д.»

Завдання, актуальні для багатьох європейських новаторів: розширення сфер творчого вторгнення в

реальність, відновлення сприйняття – художник зумів втілити в оригінальні проекти. «Симфонія

№2» свідчила про вихід до «тривимірного живопису»; цей рухливий об’єкт являв собою, за

описом сучасника, «парадоксальний монтаж із цинку, покритого строкатою й живою глазур’ю, з

жолобами, котрі служили підставками для якихось дивного виду млинів для розмелу перцю, синіх,

бежевих або червоних шайб, перемішаних із пружинами, що стирчали у різні сторони, і сталевими

лозинами».

Незвичайні, хвилюючі публіку роботи Баранова-Россіне належали до тієї ж групи художніх явищ,

що й експерименти Пабло Пікассо й Олександра Архипенка. Складні умовні конструкції, створені

з нових матеріалів, мали самостійність і самоцінність – художник повністю звільнився від

слідування природі, свідомо уникав подібності із предметами або явищами, які існували у світові

до нього.

…Паризьке життя Баранова-Россіне було наповнене труднощами. Запатентований на Заході

оптофон у музичному побуті не прищепився, він лише зрідка звучав на театральних сценах,

супроводжуючи драматичні постановки. Деякий резонанс одержали концерти на оптофоні, що

відбулися в сезон 1928/29 років в різних артистичних центрах, зокрема «Студії Урсулинок» і

«Студії №28». Свій винахід Баранов-Россіне пропагував також у власній «Першій оптофонічній

академії».

Художні добутки Баранова-Россіне привертали увагу знавців, проте серед широкої публіки

популярністю не користувалися, отже, і на комерційний успіх авторові розраховувати не

доводилося. Зате вони, гармонічні й емоційні, з їх тонкою врівноваженою композицією й

примхливістю ритму, мали заслужений успіх у професійному середовищі.

Художні погляди Баранова-Россіне перетерпіли в ті роки певні зміни – домінуюче місце в його

мистецтві в другий, і останній, паризький період зайняли абстрактні композиції. Ці образи являли

собою ефектні колірні організми, породжені уявою й даром живописця; вони впливали на глядача

напруженими кольорами, дивною пульсуючим життям деяких біоморфних структур – стрічка

Мьобіуса, з її парадоксальною одномірністю, служила пластичним лейтмотивом більшості з них.

Володимир Давидович Баранов-Россіне не встиг або не зумів виїхати з Франції до окупації її

гітлерівськими військами. Його творчість, за теоріями «цивілізованих» ідеологів Третього рейху,

відносилася до «дегенеративного» мистецтва, що вироджується, внаслідок чого воно підлягало

беззастережному знищенню. 9 листопада 1943 року він був арештований гестапо й кинутий у

концентраційний табір; дата й місце загибелі точно не встановлені – за непрямими свідченнями,

митця фашисти стратили 1944 року.

ЗАХОПЛЮЮЧИЙ ЕФЕКТ, з кореспонденції В. Палія «Світлом музику першим доповнив

херсонець»

Першим світломузику в уяві побачив російський композитор Олександр Скрябін. Ідея полягала в

тому, що кожній музичній ноті відповідає певний колір спектрального розкладу кольору білого.

Тим паче, що і перших, і других – по сім. Також і перші, і другі – хвильового походження. Отож

поєднати їх – і вийде захоплюючий ефект. Та видатний росіянин не встиг здійснити задуму.

Розвиваючи цю ідею, Володимир Баранов-Россіне і створив «оптофон» – тип світлового

фортепіано.

Виявляється, Володимир Баранов-Россіне був не лише талановитим музикантом і винахідником, а

й скульптором, визначним художником авангардного напрямку. Приміром, в альманасі

«Невідомий російський авангард» (Москва, 1992) Баранову-Россіне присвячено цілий розділ, а

його художня творча спадщина в альманасі представлена кількома найяскравішими

репродукціями. До речі, у приватних і публічних паризьких колекціях є далеко не авангардні

роботи Володимира Баранова-Россіне, серед яких і полотна з краєвидами Херсона.

Майбутній професійний художник часто навідується в Херсон, де і робить декілька міських

етюдів – як згаданих, так і вже в доволі авангардній манері.

МУЗИКАНТА ФАРБ КОЛЕГИ ПОЗБАВИЛИ ПІДТРИМКИ, з розвідки Б. Галєєва «Знахідка у

Парижі»

Гарячкова пропагандистська діяльність на захист своєї ідеї й прагнення винести свої спроби її

реалізації на суд широкої громадськості – все це вже після того страшного дня, коли на його ідеях, його інструменті, практично на його долі був поставлений офіційно хрест, після жорстокої, як

вирок, резолюції: «не треба», «не потрібно», «не так». Це було в самому кінці 1923 року на

засіданні Фізико-психологічного відділення РАХН (Російської академії художніх наук).

Це видно хоча б за документам, які винесла на одну з казанських всесоюзних конференцій «Світло

й музика»«(1990) московський мистецтвознавець Т. Перцева. Вона виявила й уперше

оприлюднила дані про стенограму трагічного для художника засідання, включаючи тези доповіді з

гострими, навідліг, формулюваннями В. Баранова-Россіне й – відповідну реакцію колег.

Одним з найрішучіших критиків виявився... Леонід Сабанєєв, біограф Скрябіна, аза його життя –

друг і певною мірою колега, співучасник міркувань великого композитора про «світлову

симфонію». По суті справи, найзатятіший адепт і пропагандист світломузики в Росії – він повинен

був би, здається, грудьми стати на захист унікального й, практично, єдиного однодумця Скрябіна,

але, на жаль, може бути, в «припадку ревнощів» Сабанєєв дратується тим, що в Баранова-Россіне

за «не по Скрябіним», дорікає художникові навіть за те, що той використав екран (а куди ще

проектувати свої складні абстракції?).

А в підсумку Вчена рада РАХН позбавляє художника підтримки...