одне шкодую.
Він зупинився і важко перевів подих.
– Про що ви шкодуєте? Договорюйте, підсудний!
– Я шкодую, що тоді... що не... не вбив цього негідника!..
В НЬОМУ ЖИВ АЗАРТ, зі спогадів Г. Потапенка
Монте-Карло справляло на нього (Чехова А. – авт.) гнітюче враження, але було б неправдою
сказати, що він залишився недоступний його отруті. І ось він – тверезий, розсудливий, обережний
– піддався спокусі. Ми накупили цілу гору бюлетенів, навіть маленьку рулетку, і цілими
годинами сиділи з олівцями в руках над папером, який обписували цифрами. Ми розробляли
систему, ми шукали секрет. Якось ми його знайшли і поїхали в Монте-Карло з точно певним
планом. Гра була маленька, обережна, і, проте, закінчивши її, ми не дорахувалися пари сотень
франків. Знову бюлетені, знову олівці і цифри.
Хто з тих, що знали його, повірить, що в ньому жив азарт? Ми сперечалися, кожен пропонував
свою систему і захищав її. У нього з’являлися дотепні думки в цій області, і головне – що
хвилювання його було відверто спортивним, оскільки він програвав, по суті, дрібницю. Днів
десять тривало його захоплення рулеткою. Він перестав брати до уваги мої думки і сам розробляв
якісь способи.
Здається, що в результаті всіх цих спроб трапився у нього невеликий виграш. Це і є той
небезпечний момент, коли гравець сліпне і з головою поринає в гру. А у нього вийшло інакше.
Одного разу він безумовно і твердо заявив, що з рулеткою покінчено: і дійсно, після цього
жодного разу більше не поїхав туди.
Взяли верх його звичайні якості – розсудливість, обережність, врівноваженість, а головне – йому
стало соромно захоплюватися і віддаватися таким дурницям. Воля чеховська була великою силою,
він беріг її і рідко вдавався до її сприяння, а іноді йому приносило задоволення обходитися без неї, переживати коливання, бути навіть слабким.
ПИСАВ БАГАТО І ШВИДКО, з книги М. Чехова «Навколо Чехова»
Першого ж літа приїхали до нас в Меліхово П. О. Сергієнко і І. М. Потапенко. Побачивши
ставочок, що вже почав покриватися зеленню, Сергієнко роздягся, шубовснув в нього і став в
ньому плавати.
– Потапенко! – кричав він з води. – Чого ж ти не купаєшся? Роздягайся швидше!
– Ну навіщо я купатимуся в цій брудній калюжі?
– А ти спробуй!
– Та й пробувати не хочу. Одна суцільне багно!
– Але ж в хімії багна не існує. Поглянь оком професора!
– І дивитися не бажаю.
– Ну, зроби Антону задоволення, покупайся в цій його калюжі! Зроби йому ласку. Адже це ж
неввічливо з твого боку. Приїхати до нового землевласника в гості і не покупатися в його
помийній ямі.
...Антон Павлович... всякий раз, увірвавши хвилинку, писав рядків п’ять-шість і знову піднімався і
йшов до гостей.
– Написав на шістдесят копійок, – говорив він, посміхаючись.
Траплялося, що в цей же самий час, з іншого боку його письмового столу, сідав писати термінову
роботу і Потапенко. Поки Чехов сидів за п’ятьма-шістьма рядками, Потапенко відмахував вже
цілі піваркуша, а то й більше.
І я якось почув таку їхню розмову:
Чехов. Скажи, будь ласка, Гнате Миколайовичу, як це ти ухитряєшся так швидко писати? Ось я
написав всього тільки десять рядків, а ти настрочив вже цілих піваркуша.
Потапенко (не відриваючи очі від паперу). Є баби, які не можуть звільнитися від тягаря впродовж
двох діб, а є й такі, які народжують за годину.
Взагалі Потапенко писав багато і швидко. Його твори з’являлися майже у всіх тодішніх товстих і
тонких журналах, проте у нього було стільки зобов’язань, стільки йому доводилося посилати
аліментів туди і сюди, що ніяких заробітків не вистачало. Він вічно мав потребу і завжди був
примушений брати аванси під твори, котрі знаходилися ще на кореню і котрі ледь роїлися, а може
бути, навіть і не роїлися у нього в голові. За умінням «витрусити» з якої-небудь редакції аванс він
був поза всякою конкуренцією. Ніхто, окрім нього, не міг зробити це так артистично. При цьому
він умів отримати неодмінно крупну суму, тоді як від всіх інших співробітників редактори
відчіплювалися лише крихтами.
...Потапенко надав велику послугу Антонові Павловичу. Як відомо, твори А. П. Чехова («У
сутінках», «Похмурі люди» тощо) видавала фірма О. С. Суворіна. Коли Чехову знадобилися гроші
і він хотів розрахуватися з нею, то бухгалтерія цієї фірми відповіла, що йому не тільки нічого не
належить за видані фірмою книги, а, навпаки, Антон Павлович є її боржником за друкарські
роботи. Це дуже стривожило Чехова. Гнат Миколайович, який гостив тоді в Меліхово, викликався
розібратися в цій справі по приїзді до Петербургу. І дійсно, виявилось, що не Антон Павлович
винен фірмі, а з самої фірми належало йому одержати чистими, здається, понад дві тисячі рублів.
НЕКВАПОМ, з реферату В. Стеценка «Література кінця XIX – початку XX століть»
Події в романах і Г. Потапенка розвиваються неквапливо. Це ланцюг сцен, що малюють
різноманітні боки життя середньої інтелігенції. Герої цих творів позбавлені романтичних поривів, цілком занурені в побут і, прагнучи зрозуміти сучасні вимоги життя, пристосовуються до них. На
життєвому шляху їх чекають успіхи і невдачі, але і ті й інші в більшості випадків лише
укріплюють упевненість героїв в істинності вироблених ними поглядів і лінії поведінки.
КОХАВ І УМІВ КОХАТИ, із збірника «А. П. Чехов в спогадах сучасників»
У ці роки близькою людиною у Чехова був новий письменник Потапенко. Він виступив з двома
повістями: «Секретар його превосходительства» і «На дійсній службі» – і відразу завоював ім’я.
Він приїхав з провінції. Був дуже товариський, володів на рідкість приємним, влучним, тверезим
розумом, заражав і радував постійним оптимізмом. Дуже непогано співав.
Писав багато, швидко; оцінював те, що писав, невисоко, сам кепкував над своїми творами. Жив
марнотратно, був щирим, простим, слабовільним; до Чехова ставився