найталановитішому, лежить відбиток

«радянськості». Або у нього є якась ні на що не придатна споруда, за яку соромно, або якийсь

проект з таким ревним і несусвітним обожнюванням влади, що теж нікуди, або ж він впадає в

опозицію і нічого не може побудувати.

Здається, Олексій Душкін – єдине виключення з цього правила. ...У Душкіна немає жодного

проекту, за який можна було б йому дорікнути.

...У його роботах відчувається прекрасне, живе знання класичної історії архітектури, він з легкістю

користується ренесансними, барочними, класицистичними, античними прийомами, і все у нього

дивно до місця...

ТВОРЕЦЬ ПІДЗЕМНОЇ УРБАНІСТИКИ, з нарису Б. Торопова «Історія життя»

У його творчості органічно зійшлися, здавалося б, несумісні напрямки. Він був новатором і

шукачем, який чудово знав і використовував усі можливості сучасної будівельної техніки,

стверджуючи, що архітектура повинна орієнтуватися на постійне відновлення, розвиток,

створення нових форм. Але при цьому шукання сучасної архітектурної мови йшли в його

творчості паралельно з освоєнням і інтерпретацією архітектурної спадщини.

Головним досягненням, безумовно, є архітектура станцій метро, якій були присвячені найплідніші

і найщасливіші роки життя. У 1930-1950-і роки ним створено в натурі шість підземних станцій і

шість наземних вестибулів. І якби за усе своє життя він створив тільки дві станції метро –

«Маяковську» і «Кропоткінську» – цього було б досить, аби зайняти почесне місце в історії

архітектури. Тут ясність конструктивного і художнього задуму сполучається з логікою побудови

напруженої архітектурної форми. Головне в цих добутках – світлоносність образу архітектури,

побудованого на виявленні неіснуючого під землею світла, що архітектор розуміє як матеріальний

засіб формування простору і форми, як ведучий композиційний елемент.

Величезне значення у творчості Душкіна мала і тема наземних транспортних споруджень.

Створені ним вокзали ставали своєрідними символічними «воротами» міст, їхньою архітектурною

і містобудівною домінантою.

Багатогранна і самобутня творчість Душкіна-живописця. Він успішно працював в області

монументального мистецтва. Багато часу і сил віддавав педагогічної діяльності – і в

Московському архітектурному інститутові, і в проектних майстернях.

О. М. Душкін був фактично творцем нового напрямку в архітектурі – підземної урбаністики, але

головним був сам підхід зодчого до розробки цієї теми, котра вирізняється дивною людяністю.

Глибока внутрішня культура, любов до музики і природи допомагала архітекторові розуміти

специфіку психології людини, котра опинилася глибоко під землею, і створити гармонічний,

наповнений світлом простір. Людяність, внутрішня культура – основа його всієї різнобічної

творчої діяльності.

ДЕХТО ГОВОРИВ, ЩО ВІН – БОЖЕВІЛЬНИЙ, зі спогадів Т. Душкіної «Як народжувалися

образи станцій»

Найулюбленішою станцією мого чоловіка, архітектора Олексія Миколайовича Душкіна, була

станція «Палац Рад», його «первісток», створений у співавторстві з Я. Г. Ліхтенбергом. До

проектування він підключився 1934 року. Рішення знайшов швидко. Олексій Миколайович, як він

сам говорив, відразу «побачив» підземний зал у натурі.

Наступна станція, «Площа Революції», була задумана не з круглою скульптурою, а з барельєфами.

Олексій Миколайович боровся за свою ідею, вважаючи, що фігури захарастять простір. Проте

молодий архітектор не зміг виграти бій з маститим скульптором: академік М. Манізер виявився

сильнішим. Я чула різні думки про станцію. Ось наприклад, одна з них: «Це не метро, а музей

революції.»

У 1936-1937 роках проектувалася станція «Площа Маяковського». Олексій Миколайович читав і

перечитував добутки поета, просив мене грати йому то Баха, то Прокоф’єва. Народжений образ

можна назвати словом «сталь». При затвердженні проекту було багато тривоги, усіх лякав новий

матеріал, котрий ще ніколи не застосовувався в архітектурі. Дехто говорив, що Душкін із усіма

своїми проектами й ідеями –божевільний. Олексій Миколайович звернувся до авіаконструктора

Путилова і той допоміг переконати і керівництво «Метробуду», і ще вищі інстанції в можливості

використання сталі в обробці станції. «Площа Маяковського» прославилася на весь світ. Для мене

вона «звучить», і в музиці її ритмів я чую «сталеві» звуки концертів Прокоф’єва.

Олексій Миколайович поєднував архітектуру і музику, вважаючи їх родинними мистецтвами.

Твори Баха, Бетховена, Рахманінова викликали в ньому натхнення, задуму, спрагу діяти.

Я добре пам’ятаю, як йшла робота над проектом станції «ЗІС» /тепер це «Автозаводська»/.

Олексій Миколайович, зробивши кілька ескізів, котрі його не задовольнили, відклав роботу і

заглибився в книгу Тімірязєва «Життя рослин». На мої запитання, навіщо це йому, нічого толком

не відповідав, тільки просив зіграти йому фугу Баха. Закінчивши читати книгу, сів за дошку.

Зробив одинадцять варіантів проекту станції. З них вибрав той єдиний, котрий втілився в життя.

Для мене образ цієї станції – музичний і поліфонічний.

…У прагненні робити станції – за допомогою дорогого облицювання – красивими, міцними і

гігієнічними метробудівці процвітали: преса з гордістю оповіщала про те, що ще ніколи, крім

як при спорудженні Ісаакіївського собору і храму Христа Спасителя у нашій країні не

використовувався мармур у таких величезних кількостях. Тепер, коли проясняється економічне

і соціально-політичне тло нашого життя в 30-і роки, воістину гігантський розмах «будівництва

століття», виражений у кубометрах вийнятого ґрунту, тоннах витраченого цементу, обсягах

залізобетонних конструкцій, а особливо облицьованих мармуром площах, надзвичайно вражає і

вносить додаткові штрихи в загальну картину трагічного етапу радянської історії.