ДЯЧЕНКО Віктор Антонович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Драматург, поет, критик.

З дворянської родини.

Народився 26 травня (7 червня) 1818 р. в м. Харкові Російської імперії (нині – адміністративний

центр однойменної області України).

Помер 30 березня (11 квітня) 1876 р. в м. Воронежі Російської імперії (нині – адміністративний

центр однойменної області РФ). Похований на Чавунному цвинтарі.

Навчався в Петербурзькому інституті інженерів шляхів сполучення (1833-1838).

Служив в Корпусі інженерів шляхів сполучення (1838-1839), Управлінні побудови Королівського

каналу (1839-1841), Подільській (1841-1842), Харківській (1842-1844) будівельних комісіях,

Корпусі інженерів шляхів сполучення (1844-1849), начальником штучного столу Харківської

губернської будівельної і шляхової комісії (1849-1850), Корпусі інженерів шляхів сполучення

(1852-1863).

Друкувався в газетах «Харківські губернські відомості», «Літературна газета», «Голос», журналах

«Російська сцена», «Син Вітчизни», збірнику «Молодик».

Як літератор дебютував у журналі «Син Вітчизни» уривком драматичної поеми «Луціо» (1838).

Потім настала черга водевілю «Ось які корнети», драм «За богом молитва, а за царем служба не

згинуть» (обидва – 1839), «Жертва за жертву» (1861), «Нинішнє кохання» (1865), «Світська

ширма» (1866), «Блискуча партія» (1870), «Хвороблива пристрасть» (1875), комедій «Гувернер»

(1864), «Сімейні пороги» (1867), «Практичний пан», «Новий суд» (обидві – 1872), драми «Подвиг

громадянки» (1873), комедії «Закинуті тенета» (1874).

Всього перу нашого земляка належить понад 70 п’єс.

За життя вийшло п’ятитомне «Зібрання творів» у Петербурзі (1873-1876), а після смерті – у Казані

(1892-1893).

Відчуваючи кінець, написав своєрідний літературний заповіт «Передсмертне пояснення» (1876).

Д. був жагуче закоханий в актрису В. Асенкову, із-за якої стрілявся на дуелі.

Серед друзів та близьких знайомих Д. – В. Асенкова, В. Каратигін, М. Щепкін, І. Бецький, В.

Самойлов, Н. Кукольник, О. Сєров, Г. Федотова, А. Краєвський, П. Федоров та ін.

***

ПРОСТІШЕ,

з творчого кредо В. Дяченка

Мова п’єси має бути простою.

ОХОЧЕ ВДАВАВСЯ ДО СЕНТИМЕНТАЛЬНИХ ПРИЙОМІВ, з «Театральної енциклопедії»

Більшість п’єс Д. – сучасні побутові мелодрами. Найвдаліша з них – «Гувернер» (про пройдисвіта-

гувернера, який забирає до своїх рук влада в поміщицькому будинку) містить колоритні

замальовки дворянського побуту.

Д. вправно будує інтригу, винаходить несподівані повороти сюжету, охоче вдається до

сентиментальних прийомів. Зазвичай в його п’єсах добродійний герой, обплутаний брехнею і

наклепом, висловлює свої ідеї в ефектних тирадах. Проте, не зважаючи на зовнішню

злободенність, п’єси Д. позбавлені справжніх прикмет часу.

Драматургія Д., котра відповідала прагненню правлячих кіл відволікти театр від п’єс, які

піднімають найважливіші суспільні проблеми, займала значне місце в репертуарі театрів (серед

яких Малий і Олександринський).

«ЗРУЧНА» ДРАМАТУРГІЯ, з підручника «Історія російської літератури»

В. І. Немирович-Данченко писав в 70-х рр., що «легкість» виконання п’єс таких популярних

драматургів, як В. А. Дяченко, сприяла падінню майстерності акторів: «Дяченко давав їм хороші

позицію і хороші фрази. Актор звикав виїжджати на цих фразах і переставав працювати».

Ситуації, які зображав Дяченко, не відрізнялися ні оригінальністю, ні великим драматизмом.

Дяченко й інші автори тенденційних п’єс малювали побут середнього прошарку дворянсько-

буржуазного кола – людей не бідних, не багатих, інтелігентних, які не цураються суспільних

інтересів. Батьки і діти, що страждають від взаємного непорозуміння й сімейного розладу, але не

охочі поступатися принципами і смаками свого покоління («Сімейні пороги» Дяченко), чоловік, котрий пожертвував своїм добрим ім’ям і благополуччям заради честі улюбленої жінки і

несправедливо засланий до Сибіру («Жертва за жертву» його ж) – всі ці й інші подібні ситуації,

котрі мають відтінок сучасності, …прикрашалися ефектними сценами благородних вчинків і

патетичних мов ідеального персонажа.

Характерно, що надзвичайно швидко така «зручна» для виконання, зовні громадянська, а за суттю

ж – імітуюча громадянськість й «проблемність» драматургія, стала предметом масового

белетристичного виробництва, продуктом літературного ремісництва. Створені за принципом

найбільшої «сценічності» – тобто пристосування до звичних для публіки і добре сприйманим нею

стандартів – п’єси були зручні для стереотипного виконання і насаджували ремісництво в

акторській грі.

НЕ ВГОДИВ, з книги О. Островського «Статті про театр. Записки. Промови»

І Снєткова, і Владимирова рано покинули петербурзьку сцену, і прем’єршею залишилася

Струйська. Це була артистка зовсім особливої властивості: вона не вміла ходити, не вміла стояти,

– у неї макітрилася голова, і вона ловила то тією, то іншою рукою кого-небудь, аби утриматися і

не впасти; вона не вміла читати змістовно, розділові знаки не мали для неї ніякого значення.

Тому, що актриса, яка грає в імператорському театрі перші ролі, не вміє змістовно читати, –

цьому, звичайно, не всякий повірить, я й сам би ніколи не повірив, якби не переконався в тому на

власному досвіді.

Драму «Василина Мелентьєва» я ставив у Петербурзі сам; царицю Ганну грала Струйська, і мені

довелося проходити з нею цю роль. Я справді вирячив очі, коли вона почала читати свої монологи,

і як я не бився, а граматичного змісту в читанні добитися від неї не зміг, так і махнув рукою,

віддавши виконання ролі на її волю.

І що ж? Під час спектаклю вона щось читала замість моїх віршів, щось робила на сцені, і гра її

не викликала незадоволення; публіка навіть схвалювала.

…Вона була якась не жива, нічого не знала, нічого не бачила в житті і