ДАВИДОВ Василь Львович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, декабрист.

З дворянської родини. Батько, Давидов Л., – генерал-майор; син, Давидов В., – художник; двоюрідний брат, Давидов Д., – знаменитий гусар; близький родич, Єрмолов О., – генерал

царської армії, відомий «покоритель Кавказу».

Народився 28 березня (8 квітня) 1792 р. в маєтку Камінці Чигиринського повіту Київської губернії

Російської імперії (нині – Чигиринський район Черкаської області України).

Помер 25 жовтня (6 листопада) 1855 р. в м. Красноярську Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменного краю РФ). Похований на місцевому Троїцькому цвинтарі.

На могилі встановлено пам’ятник у вигляді колони, обвитої гілкою плюща, вершина якої увінчана

кулею із залізним хрестом. У заглибленнях висічені написи: з південного боку – «Тут покоїться

раб божий Василь Львович Давидов» і біблейські вислови.

Навчався в Петербурзькому пансіоні абата Ніколя (1802-1804).

Служив в лейб-гвардійському гусарському полку (1807-1812), ад’ютантом П. Багратіона (1812).

Кавалер російських орденів св. Володимира 4-го ступеня з бантом, св. Ганни 2-го і 4-го класів, прусських – «За заслуги» і Кульмського хреста.

Нагороджений золотою шаблею з написом «За хоробрість» (1812).

Член «Спілки благоденства» (1819).

Член Південного таємного товариства (1822).

Під час Вітчизняної війни 1812 р. під Кульмом і Лейпцигом зазнав поранень.

За звинуваченням в «замірах на царство і винищування імператорського роду, про що і наради

відбувалися в його будинку» позбавлений чинів, дворянства і засуджений на пожитєву каторгу

(1826). Відбував покарання в Нерчинську, Петровському Заводі, Читі. Врешті-решт був

відправлений на поселення в м. Красноярськ (1839).

За ним поїхала і дружина, уроджена Олександра Іванівна Потапова (1828).

Друкувався в рукописній газеті «Бабка», збірнику «Літературна спадщина».

Як літератор дебютував у 2-й половині 1800-х років. Потім настала черга сатиричних віршів

«Якось старенький павук» (1834), «Колись жив колезький регістратор» (опубл. 1929), «Якось

похмурою порою» опубл. 1956), «Миколорос» (опубл. 1929).

Поезію нашого земляка вирізняє особлива витонченість, в’їдлива сатиричність. На жаль, збереглася лише невелика частина його творів.

На честь Д. в СРСР були випущені поштові марки.

Серед друзів та близьких знайомих Д. – О. Пушкін, П. Багратіон, С. Волконський, П. Пестель, М.

Раєвський, М. Спіридов, М. Фонвізін, А. Розен, С. Муравйов-Апостол, М. Бестужев-Рюмін, Є.

Оболенський, М. Басаргін, М. Орлов, І. Якушкін, О. Барятинський, К. Охотніков, Ф. Бутурліна, О.

Якубович та ін.

***

НАЛЕЖАВ ДО БУНТУ

, з політичного кредо В. Давидова

Я належав не до німецького Тугенд-бунду, а просто до бунту.

ДОБРОЧИННІСТЬ – ДО КАЗАРМ, з поеми В. Давидова «Миколорос»

Он добродетель страх любил

И строил ей везде казармы.

И где б ее не находил,

Тотчас производил в жандармы.

МОЯ РЯТІВНИЦЯ, зізнання В. Давидова

Без неї (дружини – авт.) мене вже не було б на світі. Її безмежне кохання, її безприкладна

відданість, її турбота про мене, її доброта, лагідність, покірливість, з якою вона несе свою повну

позбавлень і тяжкої праці життя, дали мені силу все перетерпіти і не раз забувати жах мого

становища.

ВЕСЬ – У РАНАХ, з арештантського документу В. Давидова

Відправлений закутим до Сибіру – 21.7.1826 (прикмети: зріст 2 аршини 5 3/4 вершка, «обличчям

чистий, очі світлорусяві [sic!], ніс великий, волосся на голові чорне, на бороді темнорусяве, має

вуси, на обох ногах має рани від багнетів, вище лівої груді має рану від списа, позаду лівого плеча

має рану від списа ж, на правій руці на великому і між вказівним передніми (sic!) пальцями має

два шрами від шаблі, собою дебелий».

КУЛЬТУРНИЙ ОСЕРЕДОК, з навчального посібника О. Комарової «Історія Красноярського

краю»

Василь Львович з нетерпінням чекав прибуття великого обозу з Кам’янки. До Сибіру з родового

маєтку рухалася провізія, книги з бібліотеки, а також радість Олександри Іванівни – клавесин.

Нічого подібного з музичних інструментів в Красноярську ще не було, що дало поштовх для

подальшого придбання цього попередника фортепіано багатьма сім’ями городян, охочих красиво і

по-столичному жити.

З появою чарівних клавішів, що оживали в руках чарівної господині, будинок Давидових

...перетворювався на справжній музичний салон, осереддя культурного життя. ...Під акомпанемент

клавесина йшли театралізовані вистави. Музичити вчилися всі, хто робити цього ще не умів.

Ясно, що понад усе бували у Давидових бажані товариші за нещастям – декабристи, і будинок

Василя Львовича, особливо вже пізній, з мезоніном, ставав місцем зустрічей людей нескорених.

ДІТЯМ СВОГО ПРІЗВИЩА НЕ ПЕРЕДАВ, зі спогадів М. Басаргіна

У 1842 р. усім одруженим нашим товаришам запропонували відправити дітей своїх, народжених в

Сибіру, в різні навчальні заклади Росії з усіма правами колишнього звання їхніх батьків, проте з

однією умовою: перемінити їх прізвища. Пропозиція дивна і настільки ж важке, як і образлива для

батьків і дітей, коли вони стануть дорослими. З одного боку, батькам боляче позбавляти власних

дітей усіх переваг виховання і прав свого стану, з другого – також прикро відмовитися від них, усвідомлюючи себе негідними передати їм своє прізвище, позбавити їх, так би мовити, законності

народження і наразити образливим закидам – мати батьків, які не мають з ними спільного

прізвища.

Крім Давидова, всі взагалі відмовилися від такої милості… Щоправда, пізніше уряд настояв на

своєму і по смерті декого з моїх одружених товаришів, повернув дітей до Росії (Європейської –

авт.), й влаштувавши їх до різних учбових закладів з переміною прізвищ.

І СТАВ ВАСИЛЬЄВ ЗНОВУ ДАВИДОВИМ, з розвідки Б. Давидова