Вільям Шекспір

ЗИМОВА КАЗКА

Переклав Віктор Коптілов

ДІЙОВІ ОСОБИ

Леонт, король Сіцілії.

Мамілій, юний сїцілійський принц.

Камілло,

Антіґон,

Клеомен,

Діон, четверо сіцілійських вельмож.

Поліксен, король Богемії.

Флорізель, богемський принц.

Архідам, богемський вельможа.

Старий пастух, якого вважають батьком Утрати.

Блазень, його син.

Автолік, волоцюга.

Моряк.

Тюремний наглядач.

Герміона, дружина Леонта.

Утрата, дочка Леонта і Герміони.

Поліна, дружина Антіґона.

Емілія, фрейліна Герміони.

Мопса,

Доркас, пастушки.*^[1]

Інші вельможі, дворяни, дами, офіцери, слуги, пастухи й пастушки.

Час у ролі Хору.

Дія відбувається то на Сіцілії, то в Богемії.

ДІЯ ПЕРША

Сцена 1

Сіцілія. Вітальня в палаці Леонта.

Входять Камілло й Архідам.

Архідам

Якби вам трапилось, Камілло, коли-небудь побувати в Богемії, як оце тепер мені випала нагода завдяки своїй службі, то ви побачили б, як я вже вам казав, що наша Богемія зовсім відмінна від вашої Сіцілії.

Камілло

Гадаю, цього літа король Сіцілії має відповісти богемському королю візитом, щоб не бути в нього боржником.

Архідам

Нам, певно, буде соромно за скромну зустріч, та ми надолужимо нашою щирою любов’ю. Бо й справді...

Камілло

Прошу вас...

Архідам

Ні, справді, я так кажу, бо добре знаю: в нас нема цієї пишноти... такої вишуканої... аж слів мені бракує. Доведеться дати гостям снодійних напоїв, щоб чуття, не спроможні похвалити господарів, стали нечутливими до наших вад і не змогли нас огудити.

Камілло

Ви платите страх як дорого за те, що вам дають задарма.

Архідам

Повірте, я просто мовлю те, що підказує мені розум і вкладає мені в уста чесність.

Камілло

Король сіцілійський, хоч би й хотів, не перевершить богемського короля в любові. Наші володарі разом росли, їхня взаємна любов, закорінена в дитинстві, тепер дає нові пагони. А коли обов’язки зрілого віку й королівські турботи їх роз’єднали, вони і далі по-королівському обмінювалися дарунками, листами та дружніми посольствами. Завдяки цьому вони, хоч і розлучені, були ніби разом, неначе тиснули один одному руки понад морями чи обіймалися крилами супротивних вітрів. Хай небеса продовжать навіки їхню любов!

Архідам

Я певен, ніщо у світі, ні підступи ворогів, ні примхи долі, не здатні знищити її. Яку несказанну втіху обіцяє вашій країні в майбутньому юний принц Мамілій: я ще не бачив нікого, рівного йому.

Камілло

Цілком згоден з вами. Цей незвичайний хлопець справді пробуджує багато надій. Він ніби вселяє здоров’я в підданців, молодить старечі серця: ті, хто шкутильгав на милицях іще перед його народженням, хочуть дожити до днів його зрілості.

Архідам

А якби не це, то вони залюбки повмирали б?

Камілло

Так — хіба що знайшли б якусь іншу зачіпку, щоб жити.

Архідам

Якби король не мав сина, вони воліли б жити й ходити на милицях, аж поки народиться принц.

Виходять.

Сцена 2

Парадна зала в палаці.

Входять Леонт, Поліксен, Герміона, Мамілій, Каміллота слуги.

Поліксен

Як спостеріг пастух, дев’ятикратно

Дворога зірка в небі відмінилась*

Від дня того, як трон лишили ми

І зменшили його вагу. Вже час

Додому нам із вдячністю вертатись,

Нам, вічним боржникам. Неначе нуль,

Що збільшує всі попередні числа,

Оце «Спасибі!», мовлене востаннє,

Безмежно множить попередні дяки.

Леонт

Побережіть ще трохи вашу вдячність:

Ви віддасте її у день від’їзду.

Поліксен

Цей день настане завтра, пане, й я

Запитую свій страх: а що там сталось

Без нас? Що доброго, що злого? Хай же

Не стріне буря нас, щоб не сказав я:

«Ох, так я й знав!» А ще величність вашу

Присутністю своєю я стомив.

Леонт

Такі ми витривалі, брате любий,

Що вам нас не стомити.

Поліксен

Ні, вже час.

Леонт

Іще хоч тиждень.

Поліксен

Завтра — наш від’їзд.

Леонт

То поділімо навпіл тиждень. Я

Не згоджуюсь на менше.

Поліксен

Ні, прошу,

Не силуйте мене. Ніяка мова

Не переконує так переможно,

Як ваша, тож могли б ви ще й сьогодні

Затримати мене, а ця затримка

Мені на шкоду буде. Бо важливі

Державні справи тягнуть нас додому,

І кожен зайвий день — тягар подвійний,

Що ляже і на мене, і на вас.

Тому прощайте, брате!

Леонт

Королево,

Ви мовчите? Скажіть хоч слово.

Герміона

Пане,

Мовчала я, вам даючи нагоду

Переконати гостя. Тільки ж ви

Занадто холодно його вмовляли.

Скажіть йому: ви знаєте напевно,

Що все в Богемії гаразд, що вчора

Прийшла ця звістка — й ви перемогли,

Зламавши опір.

Леонт

Добре, Герміоно.

Герміона

Коли він скаже, що не бачив сина

Так довго, то причина буде справжня.

Хай скаже — й вільно йде. Хай поклянеться —

І ми зуміємо його прогнати,

Побивши веретенами.

Леонт відходить убік.

Проте —

Насмілююсь у вас просити,

Щоб ви ще тиждень з нами побули.

Коли в Богемію поїде мій

Володар, то дозволю я йому

Затриматись у вас на зайвий місяць.

Хоча сама я так його люблю,

Що не спізнилась би ні на один

Удар годинника — нізащо в світі.

То як, лишаєтесь?

Поліксен

Ні, королево.

Герміона

Лишаєтесь, я знаю.

Поліксен

Неможливо,

І справді неможливо.

Герміона

Чи ж бо справді?

Слабенькі ваші клятви та відмовки.

Хоч би ви зорі зрушили з орбіт

Тим присяганням, я б сказала вам:

«Невільно їхати!» Насправді ви

Зостаєтесь! Адже «насправді» жінки

Вартніше чоловікового втричі.

Ще хочете ви їхати? Тоді

Ви з гостя перетворитесь на. в’язня,

Прощаючись, заплатите за харч,

Подяки ж заощадите. То як?

Ви в’язень мій? Чи гість? Страшне «насправді»

Одним із двох вас робить.

Поліксен

Я ваш гість.

Як в’язень, мав би я завдать