програму-лабіринт, що дозволило розподілити усіх сущих по нескінченній множині сфер-реальностей. Космократори, позитивні герої роману, мають пробудити цей лабіринт і досягнути кореня причинності. Бердник також використовує термін “струмені часу, вектори часу”, число яких безліч.

Чи можливе щось подібне з точки зору сучасної доволі консервативної та скептичної науки? Ну, по перше, ми не повинні забувати, що “Камертон Дажбога” є науково-фантастичний роман-фейєрія і тому в цьому творі, звичайно, присутні суттєві перебільшення. Але які ж утаємничення простору-часу та тонкої будови Всесвіту, виведені Бердником в цьому романі (чи, можливо, особливості первобудови матерії, інтуїтивно відчуті автором, як дослідником) збігаються з науково виявленими? Хочу зазначити, як спеціаліст з теорії структури простору, що я справді вражений глибиною бачення письменником-фантастом суті проблеми.

Мабуть найбільш вражаючим для читачів буде довідатись, що древні таки справді володіли знаннями основ світобудови куди глибше, ніж сьогоднішні ортодоксальні спеціалісти в галузях квантової фізики та відносної теорії тяжіння. По-перше, і це головне, древні знали, що простір має тонку структуру на таких малих розмірах, які не підлягають вимірюванню. А сучасна фізика, на широкий загал, ще й досі оперує такими тьм'яними поняттями, як “вакуум” та “порожнеча”.

В Європі атоми були вперше введені греком Демокритом (460–370 роки до н.е.), причому він відзначав, що атоми (в перекладі на нашу мову “неподільні”) не народжувані і не знищенні, вони не можуть бути зруйновані і повинні бути асоційовані з геометричною субстанцією. Він назвав цю субстанцію етером (в перекладі з грецької “повітря”, тобто, це означало, що це легка субстанція в порявнянні з тяжкою землею); в ті часи абстрактні терміни в мовах були відсутні, тому проблема термінів стояла дуже гостро. Демокритові атоми мали геометричні форми, які характеризувалися випуклостями та ввігнутостями. Крім того, в його теорії фігурували амери (в перекладі “невимірюваний”, тобто вкрай малий), також елементи простору. Таким чином, демокритові атоми являли собою елементарні цеглинки простору-субстрату. І саме до такої картини світобудови прийшов автор цих рядків в нещодавніх своїх дослідженнях проведених спільно з одним з провідних французьких математиків, професором Мішелем Боня.

Відомо також, що Демокрит багато мандрував і, зокрема, тривалий час жив в Єгипті та Індії. Тому цілком логічно припустити, що його вчителями були єгипетські та індійські мудреці. І тому демокритовий “етер” то не що інше як ведичне “лока”, що в перекладі означає “простір”.

Лише через дві тисячі років, в 17-у та 18-у сторіччях, ідеї Демокрита дали великий поштовх європейським дослідникам, котрі намітили шлях до сучасної науки, але на початку XX століття фундаментальні поняття античності було вилучено з науки, передусім етер, світовий субстрат. Етер надто незручний для тих науковців, котрі розвивають суто абстрактні теорії, основу яких складає абстрактний формалізм.

Наприкінці 1990-х років альтернативні дослідження хоч і повільно, але впевнено почали проторювати шлях до збирання розрізнених знань людства. Пошлемося тут лише на одну книгу, що вийшла бруком в Канаді, а саме на Ведичну фізику д-ра Раджа Роя. Ця книга це — перший дійсний ключ до декодування письмової ведичної спадщини, впершу чергу Рігведи, Атхарваведи, Яджурведи, Шатападхи Брахмани, Таіттірії Брахмани, Таіттірії Самхіти та ін., котрі були записані в Індії 5000–3000 р. тому. В цій книзі Рой показує, в який спосіб усі боги, мудреці, люди, тварини та події, подані в рукописах, можуть бути розтлумачені в суто наукових термінах. І тепер ми можемо по іншому назвати Рігведу, а саме: Надсучасний довідник з теорії структури простору, фізики елементарних часток і космології. Так от три кроки бога Вішну, згідно з його декодуванням Рігведи, це: 1) звичайний спорстережуваний простір, що характеризується паувитинною структурою, 2) легкий простір, який прихований від безпосереднього спостереження, тобто, елементарна комірка і 3) проміжний простір, тобто границя розділу комірок. От вам, шановні читачі, і першоджерело трійці в наступних релігіях світу… Далі Рой показує тотожність між богом Варуною і електроном, богом Мітрою і протоном, богом Вішну і Всесвітом, богом Врітрою і поверхневим натягом Всесвіту. І тепер одвічна боротьба Індри з Врітрою за Ваджру (кий влади) і перемога Індри в цій боротьбі, а цей сюжет затим повторює практично кожна релігія світу, означає перемогу розширення всесвіту (внаслідок дій електричних сил, тобто Індри) над стисканням з боку поверхневого натягу. Оця динаміка всесвіту й породжує частки, утворення зірок і планет, і породжує життя.

З точки зору топології, терії множин та фрактальної геометрії такий всесвіт є математичною мозаїчною решіткою, тобто решіткою, укладеною з однотипових комірок, які можна назвати “надчастками”. Частинки — це ті ж самі надчастинки, які, одначе зазнали деформації, тобто набули маси. А стан поверхні надчастинок і частинок визначає наявність чи відсутність електричного заряду. За декодуванням Роя, “електричний заряд живе і грає на поверхні частинки” [Рігведа, 28.9; 9.65.25; 9.66.29]. А в Бхаґавад-ґіті, написаний в пост-ведичні часи, тобто приблизно 3000 років тому, натрапляємо на термін “це”, або “неподільна річ”, котру за звичай перекладають як “душа”. Але Бхактиведанта Свамі Прабхупада, видатний релігійний діяч, зазначав, що під “неподільною річчю” потрібно також розуміти “легку частинку”, тобто означену вище надчастику. Тоді ми можемо прочитати в Бхаґавад-ґіти наступне: “для надчастинки не існує ні народження ні смерті. Вона ніколи не виникала, не виникає і не виникне. Вона ніколи не помирає і не виникає знову коли матеріальне тіло народжується. Вона не народжена, вічна, завжди існуюча, первинна і не знищується при знищенні матеріального тіла [2.20]”; “по певному часі вона звільняється після повної аніґіляції матеріального тіла. Вона переживає руйнацію матеріального світу [2.22]”; “надчастинка неподільна, її не можна спалити, не можна розчинити у воді, не можна висушити [2.23].” А у восьмій главі ми прямо читаємо про існування вищої матерії, або тонкого субстрату: “Існує інша, не проявлена природа, котра є вічною і перебуває понад проявленою і не проявленою матерією. Ця вища природа ніколи не руйнується коли все в світі руйнується; ця частина залишається незмінною [8.20].”

Таким чином, теза, яку підтримує і по-своєму розвиває Олесь Бердник, особливо в другій частині роману названій “Зоряна Веда”, а саме, що царство небесне перебуває в нас самих і